Еміль Золя - Пастка

— Може, годі, га? Насправді мені начхати на цю пральню! Вона мені більше не потрібна... Мені начхати, щоб ви знали! Усе скінчено!

Тоді, замовивши ще сиру й хліба, вони заговорили серйозно. Пуасони ставали орендарями й обіцяли розрахуватися за два попередні квартали. Бош із гордовитим видом схвалював угоду від імені власника. Він навіть одразу знайшов для Купо вільне житло — на сьомому поверсі, в одному коридорі з Лорійо. Щодо Лантьє, то він хотів би лишитися у своїй кімнатці, якщо Пуасони не проти. Стражник кивнув головою: зовсім не проти, друзі завжди повинні жити у злагоді, незважаючи на різні політичні погляди. І Лантьє, більше не втручаючись у перемовини, як людина, що владнала свій справунок, узяв здоровенну скибку хліба й намастив її м’яким сиром. Він розвалився на стільці і смакував з величезним задоволенням, щоки розчервонілися, очі палали зачаєною радістю. Примружившись, Лантьє позирав то на Жервезу, то на Віржіні.

— Агов! Дядьку Базуж! — гукнув Купо. — Ідіть сюди, вип’ємо по одній. Ми не горді, тут усі робітники.

Четверо факельників, які вже зібралися було йти геть, повернулися, щоб випити з усіма. Не те щоб вони нарікали, але та пані важила чималенько, тож скляночку вина вони таки заробили. Дядько Базуж пильно дивився на прачку, але не сказав їй жодного недоречного слова. Жервезі стало зле, вона встала й покинула товариство чоловіків, які вже добряче були напідпитку. Купо, п’яний, як квач, знову починав ревіти й казати, що йому тоскно.

Увечері, повернувшись додому, прибита Жервеза довго сиділа на стільці. Кімнати здалися їй величезними й порожніми. Справді, це стане неабияким полегшенням. Але в тій глибокій ямі, у невеличкому гайку на вулиці Маркаде, вона залишила не тільки матінку Купо. Багато чого вона поховала того дня — власне, цілий шматок свого життя: позбулася і пральні, і гонору господині, та й інших почуттів теж. Так, не тільки стіни стояли голі, у її серці зяяла пустка. Це був цілковитий крах, падіння у прірву. Вона почувалася дуже втомленою, але вона знайде в собі сили, оклигає й, можливо, колись знову зіпнеться на ноги.

О десятій годині Нана, роздягаючись перед сном, почала плакати й тупотіти ногами. Їй кортіло спати в бабусиному ліжку. Мати спробувала її налякати, але дівчинка надто швидко подорослішала, тому мерці будили в ній хворобливу цікавість, а не страх. Урешті-решт, щоб мати спокій, дівчинці таки дозволили лягти в ліжко матінки Купо. Це дівчисько любило великі ліжка: розлягатися в них, перекочуватися. Тієї ночі вона спала дуже солодко на теплій і м’якій перині, що так приємно її лоскотала.

X

Нове помешкання Купо було на сьомому поверсі, у під’їзді «В». Минувши двері панни Реманжу, слід було повернути коридором ліворуч. Потім ще раз повернути. За першими дверима жили Біжари. Майже навпроти, у задушливій норі під маленькими східцями, що вели на дах, спав старий Брю. Ще через двоє дверей була домівка Базужа. Саме навпроти нього й оселилися Купо — у кімнаті й комірчині, що вікнами виходили на подвір’я. Далі коридором мешкало тільки дві родини, за якими, у самому кінці, жили Лорійо.

Кімната з комірчиною, і більш нічого. Тепер Купо жили високо, як на сідалі. До того ж їхня кімната була завбільшки з долоню. У ній доводилося спати, їсти і робити все інше. У комірчині заледве вистачило місця для ліжка Нана. Роздягатися дівчинка мусила в батьківській кімнаті, а двері на ніч лишали відчиненими, щоб вона там не задихнулася. Помешкання було таке тісне, що всі їхні речі не помістилися б, тому Жервеза, покидаючи крамничку, дещо залишила Пуасонам. Ліжко, стіл, четверо стільців — отак і заставили кімнату. Не мавши сміливості розлучитися з комодом, — на саму думку про це у неї краялося серце, — вона захарастила весь вільний простір цим здоровенним одороблом, яке затулило половину вікна, через що одна його стулка взагалі не відчинялася, і в кімнаті стало ще темніше й похмуріше. Коли Жервезі хотілось виглянути на подвір’я, їй, дедалі огряднішій, бракувало місця, тому, щоб щось побачити, вона боком протискалася до вікна й вигинала шию.

Попервах прачка одно сиділа й плакала. Їй було дуже тяжко звикати жити у своїй новій домівці, де ніяк і повернутися, адже вона вже звикла до простору. Жервеза задихалася й годинами простоювала біля вікна, затиснена між комодом та стіною, аж доки не починало ломити шию. Лише там їй дихалося вільно. Щоправда, двір навіював сумні думки. Навпроти, на сонячному боці, на шостому поверсі було те вікно, про яке вона колись мріяла, де щовесни тоненькі стебла турецьких бобів плелися по натягнутих мотузках. Її ж кімната розташовувалася в затінку: резеда в горщиках загинула за тиждень. Ох! Життя йшло кудись не туди, зовсім не на таке вона сподівалася. Замість кохатися на схилі літ у квітах, вона опинилася серед такого бруду! Одного разу, коли Жервеза визирнула з вікна, її пойняло дивне відчуття, вона ніби побачила саму себе там, у підворітті, як вона стоїть біля сторожки консьєржів із задертою головою, вперше розглядаючи будинок. І цей стрибок на тринадцять років у минуле сколихнув їй серце. Подвір’я не змінилося: голі фасади лише трохи почорніли й пооблуплювалися; з поїдених іржею стічних жолобів так само піднімався сморід; на шворках перед вікнами сохла білизна й провітрювалися закаляні дитячі пелюшки; унизу розбита бруківка була такою ж брудною від вугільного пилу зі слюсарні та всіяна стружками зі столярні; ба навіть у вогкому кутку біля колонки калюжа, що натекла з фарбарні, була ясно-блакитна, такого ж ніжного відтінку, як і колись. Але нині Жервеза відчувала, що сама постаріла й змарніла. Тепер вона не стояла перед будинком, звівши очі догори, весела й завзята, з думкою про гарненьку квартирку. Вона опинилася під самісіньким дахом, у закутку для бідарів, у найбруднішій норі, у місцині, куди ніколи не заглядає жоден сонячний промінь. Тому вона й плакала: хіба могла її тішити така доля?

А втім, коли Жервеза трохи звикла до нового місця, жилося їм спочатку досить таки непогано. Зима майже закінчилася, а невеликі грошенята за меблі, які продали Віржіні, полегшили облаштування. До того ж, як стало на погоді, їм поталанило: Купо найнявся на роботу за містом, в Етампі. Пробувши там три місяці, він жодного разу не напився, зцілившись сільським повітрям. Ніхто навіть не здогадується, як воно цілюще впливає на п’яниць, відбиваючи в них охоту до пиятики, щойно вони полишають Париж, вулиці