Еміль Золя - Пастка

волочачи по землі перешиту спідницю небіжчиці, та пані Лера, ховаючи під шаллю зладоване нашвидкуруч траурне вбрання — жакетку з бузковими візерунками; позаду них — Віржіні, пані Ґодрон, пан Фоконьє, панна Реманжу та всі решта. Коли дроги рушили й повільно спустилися вулицею Ґут-д’Ор, де перехожі хрестилися й скидали капелюхи, четверо факельників стали на чолі: двоє попереду та по одному ліворуч і праворуч. Жервеза затрималася, бо мала замкнути пральню. Залишивши Нана під опікою пані Бош, вона побігла наздоганяти процесію, тимчасом як дівчинка, яку біля воріт тримала за руку консьєржка, з глибою цікавістю спостерігала за тим, як її бабуся зникала в кінці вулиці у такій гарній кареті.

Саме коли засапана прачка наздогнала траурну ходу, з іншого боку до неї приєднався Гуже. Він пристав до чоловіків, але обернувся й привітався, так сумирно кивнувши головою, що Жервеза враз відчула себе геть нещасною і знову зайшлася слізьми. Вона ридала вже не тільки за матінкою Купо, вона оплакувала набагато більшу втрату, якої не могла висловити словами, яка гнітила її душу. Всю дорогу вона хустинкою втирала сльози. Пані Лорійо, з сухими очима і палаючими щоками, скоса позирала на неї, ніби звинувачуючи в лицедійстві.

Церковна церемонія пройшла швидко. Служба, щоправда, трохи затяглася, бо священник був дуже старий. Халява та Вишкварок забажали зостатися надворі, щоб не подавати на бідних. Пан Мадіньє пильно стежив за кюре й ділився своїми спостереженнями з Лантьє: ці блазні, перемелюючи в роті латину, самі не тямлять, що кажуть; вони вам кого-завгодно поховають, охрестять чи обвінчають без найменшого поруху в серці. Пан Мадіньє гудив ці муаровані церемонії, ці свічки, ці сумовиті голоси, усі ці штуки, що демонструвалися перед ріднею. Справді, дорогу тобі людину ти втрачаєш двічі: вдома і в церкві. Усі чоловіки з ним погоджувалися, бо коли службу закінчено, настає дуже тяжка мить: проказуючи молитви, всі присутні мусять пройти перед труною, кроплячи її свяченою водою. На щастя, цвинтар був недалеко: невеличке кладовище у кварталі Шапель, маленький гайок, що виходив до вулиці Маркаде. Процесія прибула туди, перетворившись на безладну штовханину. Усі тупотіли закаблуками й говорили про своє. Промерзла земля аж дудніла — тут залюбки затанцюєш, щоб зігрітися. Викопана яма, біля якої поставили труну, вже геть обмерзла, стала білястою і кам’янистою, як гіпсовий кар’єр. Присутнім, що поставали навколо куп землі, було геть не весело чекати на такому холоді, а яма перед очима гнітила їх ще дужче. Нарешті з хатинки вийшов священник у стихарі. Він тремтів і видихав клуби пари щоразу, як промовляв «de profundis». Востаннє перехрестившись, він пішов геть, не бажаючи починати знову. Копач узяв лопату, але через холоднечу земля відколупувалася величезними брилами, що вибивали в ямі траурну музику — справжнє бомбардування труни, справжній тобі гарматний обстріл, під яким, імовірно, тріщало дерево. Навіть у викінченого егоїста від такої музики краялося б серце. Знову почався плач. Проводжаючі уже виходили на вулицю, але й досі чули ті гарматні постріли. Халява, хукаючи на долоні, голосно зауважив: «От лиха година! Бідолашній матінці Купо точно гаряче не буде!»

— Пані та панове, — мовив бляхар до кількох друзів, що лишилися на тротуарі з ріднею, — дозвольте запропонувати вам трішки підживити душу.

І він першим увійшов до винарні, що була поряд, на вулиці Маркаде, й називалася «Коло цвинтаря». Жервеза, затримавшись на вулиці, гукнула Ґуже, який, кивнувши їй, пішов було геть. Чому він не хоче випити з ними склянку вина? Він поспішав, мав повертатися до майстерні. Якусь мить вони дивилися одне на одного, не кажучи ані слова.

— Я прошу вас простити мені за ті шістдесят франків, — прошепотіла нарешті прачка. — Я була як несамовита і раптом згадала про вас...

— О! Пусте, не варто вибачатися, — перебив її коваль. — Лиш знайте, що я завжди до ваших послуг, якщо з вами трапиться якась біда... Але не кажіть про це матері, бо у неї своя думка щодо цього, а я не хочу її засмучувати.

Жервеза не могла відвести від нього погляду, і дивлячись на це добре і таке зажурене обличчя, на цю гарну русяву бороду, вона шкодувала, що свого часу не погодилася на його пропозицію виїхати кудись із ним і там щасливо жити разом. Потім у неї виникла інша, жахлива думка — за будь-яку ціну позичити в нього грошей, щоб заплатити комірне. Вона затремтіла й промовила лагідним голосом:

— Отже, ми не посварилися, правда?

Він кивнув головою і відповів:

— Звісно, ні. Ми ніколи не посваримося... Проте, ви ж розумієте, все скінчено.

І він пішов сягнистими кроками, лишивши приголомшену Жервезу з цими останніми словами, що звучали в її вухах, як подзвін. Заходячи до винарні, вона чула, як внутрішній голос нашіптував: «Усе скінчено. Що ж! Усе скінчено! Тепер нічогісінько не вдієш, якщо все скінчено!» Вона сіла, з’їла трохи хліба з сиром і випила склянку вина, що стояла перед нею.

Діялось це на першому поверсі, у довгій залі з низькою стелею, де стояли два великі столи. Пляшки вина, чвертки хліба, дебелі трикутники сиру брі на трьох тарелях вишикувались в ряд. Товариство під’їдало нашвидку, без скатертини й приборів. Трохи далі, біля грубки, у якій потріскували дрова, четверо факельників доїдали свій обід.

— Господи Боже! — промовив пан Мадіньє. — Кожному свій час. Старі звільняють місце молодим... Оселя здасться вам такою пусткою, коли ви повернетеся додому.

— О! Мій брат відмовляється від того приміщення, — квапливо підхопила розмову пані Лорійо. — Їхня пральня зовсім розорилася.

Над Купо вже, мабуть, попрацювали. Усі переконували його передати оренду. Навіть пані Лера, яка віднедавна заприязнилася з Лантьє та Віржіні, захопившись думкою, що між ними двома, напевно, щось було, говорила про крах і в’язницю з жахним виразом обличчя. І раптом бляхар, добряче перебравши міру, розсердився, його розчулення перетворилося на лють:

— Слухай! — крикнув він дружині просто в обличчя. — Я хочу, щоб ти мене послухала! Ти завжди робиш, як заманеться твоїй бісовій макітрі. Але цього разу буде по-моєму! Второпала?

— Гай-гай! — озвався Лантьє. — Чи хто коли переконав її добрим словом?! У її голову молотком треба все втовкмачувати.

І обоє накинулися на неї. Однак це не заважало щелепам працювати: сир зникав, вино лилось, як водограй. Жервеза помалу слабнула під їхнім натиском. Вона нічого не відповідала й похапцем напихала рот, ніби на неї напав страшенний голод. Коли їм набридло, вона повільно підвела голову