Немченко Катерина - Учень дощу І, Немченко Катерина

- Що? – занепокоївся викладач, розуміючи, що ця тема дійсно важлива.

- У нього був дуже негативний досвід, - повернувся він до Согнота. – Я можу це сформулювати саме так. Хай Вайо не тисне. Нехай Хаол сам буде ініціатором наступного кроку. Просто я не знаю чи зможе він сказати «ні», якщо почне відбуватися щось, що йому буде не до душі. Я прошу, - склав долоні разом, - передайте це Вайо.

- Та йому ж чотирнадцять, - шоковано не розумів чоловік.

- У тому і проблема…

- Добре, - неспокійно погодився педагог. – Я передам Вайо. Але ж зараз Хаол не потерпає від чогось?

- Ні, зараз все добре. Спілкування із Вайо пішло йому на користь. Однак ця тема все ще турбує мене. Вона… Я дуже хвилююся, якщо вона повториться… 

- Так, я розумію, - кивав. – Не турбуйся, я передам Вайо все це.

- Дякую вам велике…

Весь залишок дня хлопці гуляли, тримаючись за руки. Ніяково хихотіли між собою, сором’язливо відверталися, коли фліртували, червоніли та перешіптувалися, ділячись якимись секретами. Вчителі до них не прислуховувалися, йдучи за п’ять метрів та балакаючи про своє.

Коли побачення завершилося, Хаол ніжно поцілував свого парубка у губи, стискаючи пальцями руку, і насилу розірвав зоровий контакт, зовсім не бажаючи прощатися.

- Зустрінемося ще, - чмокнув його Вайо, обіймаючи паперовий букет.

- Зустрінемося, - ще раз поцілував Хаол в губи, розвернувся та пішов до наставника.

Обернувся. Коханий радісно помахав. Хаол помахав у відповідь.

Сіли вони у карету, коли опустилися зимові сутінки. Виїхали з міста, коли зовсім стемніло.

- Ех… - закохано позіхав підліток, спостерігаючи за пейзажами уздовж дороги. – Наставнику… Я сьогодні був із Вайо і… Це було чарівно…

Ракор покосився на нього, зацікавившись цим одкровенням.

- Я навіть не знаю, як це описати. Ми з Вайо… - поклав Хаол долоні до серця. – Ми наче… Наче стали однією магічною силою. Наче… Наче з’єдналися… Стали одним… І тоді… Він такий теплий, наставнику… - почав мрійливо хитатися з боку в бік. – Я наче злетів до небес, а там мене зігріло сонце. Наче я обійняв вогонь, а він поселився у мені. Поруч із ним я втрачаю будь-який душевний спокій, наставнику. Я злетіти до небес хочу. І все навколо електризується… І він такий гарний… І теплий… І ласкавий… Наставнику, - подивився він на вчителя. – Я його дуже сильно люблю...

- Кохаєш, - м’яко поправив Ракор. – Ти його неймовірно кохаєш…

- Так, наставнику… - із сяючими очима посміхнувся він самою душею. – Я кохаю Вайо… Дуже сильно…