Ольга Джокер - Не кохай мене , Ольга Джокер

- Я не збираюся грати на жалості.

- Безглуздо з твого боку.

- Санно, годі! — голосно скрикую, підвівшись із лави.— Досить виводити мене на емоції! Ви все бреше! Де Радміла? У кущах сидить? Хіхікає, дивлячись на те, як ви знущаєтеся з дев'ятнадцятирічної дурепи? Я все Яру розповім! Клянуся, розповім!

- Соню...

- Відчепіться від мене! Прошу, відчепіться!

Люди в парку косяться в наш бік, але мені зовсім начхати. Поперек горла стоять ці сестри!

- Яр повернеться за три дні і все буде добре. Ясно вам?

Ми не прощаємось, Санна більше не кличе мене і не намагається зупинити. Залишається сидіти на лавці.

Додому я добираюся, коли на вулиці вже темніє. Відчиняю двері ключем, мріючи побачити Жарова усередині квартири. Але тут, звичайно, нікого. Мертва тиша, з живого — лише кімнатні квіти.

Я сідаю на м'який диван у вітальні і згадую як ми з Яром любили дивитися бойовики. Як спілкувалися, жартували. Як займалися сексом. Скрізь, де тільки можна у цій квартирі. Він хотів мене. Багато, регулярно. А я віддавалася йому щоразу як в останній.

Напружуючи звивини, я думаю про те, що розмова в парку була заздалегідь спланована сестрами. Санна чудово, з гарною акторською грою, лила мені у вуха, змушуючи переконатися, що проти такого кохання у мене майже немає шансів.

Я істерично сміюся та відкриваю соціальні мережі. Знаходжу Радмілу. Хочу написати їй, щоб дала мені спокій! Дивно, але сторінка у неї не закрита від сторонніх очей. Милуватися може будь-який випадковий глядач.

У дівчини є нові сторіс. Я нервово кусаю губи, роздумуючи, чи варто відчиняти. Замружившись, тисну на екран. Пульс частить, долоні стають вологими. Я відкриваю повіки та бачу фото десерту. Поруч бокал шампанського. Також стоїть геолокація міста, де знаходиться Ярослав. Але її можна поставити навмання. Це також хитрий план!

Прекрасне етичне фото підписано коротко: «Відмічаю розлучення». І все б добре, але в кутку фотографії я помічаю зап'ястя Ярослава і точно його поблискуючий годинник.

Плакати не виходить, тільки дихати чомусь нема чим. Можливо, це тому, що Радміла виграла в поєдинку і завдала мені вирішального нищівного удару. У помсту за хрестик.

Я істерично сміюся, закинувши голову до стелі. Чому я не можу змусити Яра бути зі мною? Чому не можу змусити полюбити? Чому комусь вдається це так легко? Що зі мною не так?

Вперше за час відрядження я пишу Ярославу першою. Тремтячими від хвилювання пальцями.

"Ми сьогодні ще поговоримо?".

Минає хвилина, дві. Сльози беззвучно котяться по щоках, а серце рветься на криваві шматки.

Відповідай, будь ласка, передзвони мені. Дай хоча б крихітний шанс тобі повірити...

"Завтра", - коротко відповідає Жаров і пропадає з мережі.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно