Джейн Лоурен - Все одно ти будеш мій, Джейн Лоурен

40

- Ви за нами слідкуєте?! - викрикнула Лія.

Вони всі оточили нас, а двоє з них схопили нас ззаду за плечі, поки їхній голова казав до нас?

- Звісно. Якраз заради таких випадків ми й слідкуємо. Ви ж нікому нічого ще не розповіли? - швидко проговорив найгромадніший мужик.

- Ні, - тихо відповіла Лія.

Мужик кивнув і перевів погляд на мене. Я скривилася від спотвореного вигляду його пики.

- А ти? Язик проковтнула?

- Я теж нічого нікому не говорила, - твердо промовила я.

Його груба рука потягнулася до моєї шиї, я відсторонилася. Чоловік хмикнув, показуючи свої гнилі зуби, і силою взяв мене за шию, повертаючи обличчям до себе.

- Через те, що ти допустила навіть думку про те, щоби здати нас тепер ми чекаємо грошей від вас через чотири дні. Якщо вчасно їх не буде… Ми переріжемо ваші прекрасні горлянки. Зрозуміли?!

Я заплакала від того, як сильно він стискав шию. Потім його хватка на хвилину полегшала. Чолов’яга сказав так тихо, щоби чула лише я:

- Хоча ти, на відміну від тої переляканої, подобаєшся мені більше. Я б знайшов для тебе інше пристосування. Якщо будеш чемною, бо зараз ти дратуєш мене своєю непокорою. Я не люблю таких.

«Тому що такі жінки тобі не по зубах?» - ледь не викрикнула це йому у лице, але добре, що змовчала. Зараз я все одно у програшній позиції.

- Ми зрозуміли, містер, - втрутилася Лія і той тип нарешті відступив від нас, даючи команду відпустити нас ззаду.

Ну, як сказати «відпустили»… Кинули зі всією силою на землю, від чого у мене щось сильно хруснуло в спині.

- Ходімо, - грубим голосом сказав козел, і ті троє хлопців, що стояли позаду, пішли за ним.

Вже через декілька секунд їх не було видно. Ніби й нічого не сталося, окрім того, що ми з Лією продовжували валятися на землі. Я плакала від нестерпної болі у спині, а Лія плакала від безвихідності. Ох, як мені її шкода. Навіть уявити не можу, яку сильну вину вона відчуває. Її треба підтримати. Я зібрала всі свої сили й піднялася з землі, подаючи руку Лії. Вона міцно схопилася і теж стала на ноги. Тоді я повтирала сльози з її очей і обняла.

- Ми обов’язково щось придумаємо. Все буде гаразд, - впевнено мовила я, хоча сама не вірила у свої слова на сто відсотків. - Мій тато постійно говорив мені, щоби я була сильною і впевненою. Тільки тоді ніхто не зможе мене зламати. Чуєш, Лі? Нам потрібно бути сильними.

- Ані, я не можу. Краще вони б зараз мене вбили, ніж я рахувала дні до смерті,- говорила заплакано Лія.

- Не говори такого, - сказала я і побачила, як до нас направляються хлопці.

Я легенько штовхнула Лію і сама повернулась до них. Крізь біль, побачивши усмішку Дейва, теж усміхнулася у відповідь. Лія теж витерла сльози та поправила пальто.

- Хей, дівчата, не скучали? - запитав Адам. – Вибачте, але кави не буде. Фургончик закрили.

- Ох, нічого, обійдемося без кави, – я стиснула губи, коли помітила, що моя усмішка пропала. – Ми дуже скучали.

- О, бачиш, брат? А ти казав, що їм і без нас добре. - сказав весело Адам і став біля Лії, тихо промовляючи до неї щось.

А до мене ближче підійшов Дейв.

- З тобою все в порядку?

АНІ, НІ! СКАЖИ, ЩО ВСЕ НЕ В ПОРЯДКУ! СКАЖИ!

- Так, а чому ти питаєш? - знову збрехала я.

- Ти виглядаєш стурбовано, - мовив Дейв, дивлячись прямо мені в очі.

Боже, його сірі очі стали настільки рідними. Як їм можна брехати? Як?!

- Виглядала так, коли ти пішов. Зараз ти поруч. Я щаслива, - усміхаючись промовила я.

Дейв ніжно поцілував мене у носик, поправляючи мій шарф.

- Посміхайся частіше, тобі дуже пасує усмішка, - мовив задоволено він.

Ох, знав би він, що зараз твориться у моїй душі… Точно було б не до сміху.

- Ей, голубки, може підемо кудись повечеряти? Вдома й так нічого їсти немає, - крикнув нам Адам.

- А що? Це хороша ідея! Ані? - погодився Дейв, очікуючи відповіді від мене.

Ми з Лією переглянулися. Вона кивнула, а я знизила плечима, кажучи:

- Добре, ходімо.

- От і чудово! - відповів Адам і, взявши Лію за руку, потягнув її до машини.

Ми з Дейвом пішли за ними дещо повільніше. Було важко йти з моєю пошкодженою спиною. Надіюсь, я нічого не зламала.

Дійшовши до машини, ми сіли й вирушили у ресторан. Через десять хвилин ми були на місці.  Вийшовши та побачивши ресторан, на мене найшли не дуже приємні відчуття. У цей самий ресторан водив мене Ніколас. Ох, аж згадувати не хочеться. Принаймні я зараз не у кедах.

Ми провели чудовий вечір і ще й до того, смачно поїли. Додому ми повернулися о дев'ятій годині вечора. Я виснажено піднялася до себе в кімнату, переодяглась у домашній одяг і лягла на ліжко.  Спина й досі болить...

Боже, невже це все відбувається зі мною? Всі ці події, неначе у книзі, яка нагадує мелодраму. Та чому ця героїня саме я? ЧОМУ?!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍