Франко І. Я. - Поеми - т. 4, Франко І. Я.

style="">Волосся вітер розкида сіде.

Утихли крики,- з честю розступаєсь

Народ і низько старику кланяєсь.

 

А він немов не бачить нич, не чує,

З чолом схиленим наперед спішить

І просто ко князю старик прямує,-

Цікаві всі,- що їм оповістить.

Прийшов перед князя і став, немов статуя,

Жде, аж му князь озватися велить.

А князь спросив: «Хто ти і відки йдеш,

О, старче, що за новину несеш?»

 

«Дажбожий мир на тебе, чесний зборе,

Дажбожий мир на тебе, юний княже!

Старий я тілом - юний серцем! Море,

Ліси, вітри й ціла природа каже

Мені о своїх тайнах. Жизнь, і горе,

Літа, і досвід, і самотність, княже,

Дали мні зоркий взір, що бачить все,

Що було, єсть і що наступить ще.

 

Жив віщий єсть владитель жизні моєй,-

Жив, що читає світле звізд письмо,

І Світовид, що у світляній зброї

Поборює злу пітьму, ніч і зло.

Вони в видінні соннім волев своєй

Веліли мні йти до вас і то

Сказати вам (ви напружіть свій слух,

Щоб крізь слова почувсь вам віщий дух!).

 

Свободна Древа, доки не обляже

Кроваве войско сплячи град єї,

Докіль жена вернутись не розкаже

Й минути Іскоростень сей ріці,

Докіль, зажжен звіздами, в прах не ляже

Сей град, краса і кріпость сей землі.

Мужайся, княже! Доки се не станесь,

Древлянський край врагові не дістанесь!»

 

Утих старець, но тяжкою скалою

Засіли в серця всіх його слова.

Хто розбере їх значення? Якою,

Чи злов, чи добров вказуєсь судьба?

Утих народ, всяк важить сам з собою,

Що чув. Втім князь: «Яке твоє ім’я,

Віщуне, як тебе нам величати,

Коли вжесь загостив до нашой хати?»

 

«Ім’я моє? Я мав колись ім’я,-

Велике, славне,- я забув вже нині,

Тепер я Ямедик, тепера я

Старий одлюдок, мешканець пустині!

Я Ямедик, ви так зовіть всі мя,

Но не кажіть моєй мертвой родині,

Що я так звусь! Вона б із гробу встала

І власнов назвов ще би мя назвала!»

 

І дивно ярко-мутно заблестіли

Старечі очі,- він в округ повів

По людях ними і замовк. Не сміли

Древляне одзиватись,- занімів

І князь на хвилю. Но до своєй ціли

Конечно нині Мал дійти хотів,-

І знов підносить голос і народу

Говорить про варяг, про Ольгу, згоду.

 

«Я знаю Ольгу. Хоть варязька кров

Кружит в єй жилах, но її вскормила

Земля слов’янська, славний город Псков,

Вона народ слов’янський полюбила

За щирість, добрість і мирний норов,-

Вона слов’янка серцем, лагодила

Буйство й охоту до війни, розбою

У свого мужа лагіднов рукою!

 

Вона княжить достойна деревлянам,

За матір стати моїм сиротам,

А що старик сказав,- то ворожба нам

Щаслива,- я все розтолкую вам.

Война з варягами - то смерть страшна нам,

Бо лиш тогди кровавий враг у брам

Засне,- тогди лиш Ольга повелит

Ріку одвести до нових корит.

 

Ми в свати шлім до Ольги! Мир, весілля

Межинародний спір най закінчить.

Най разом двох дерев сплетеся гілля,

І свіжов зеленню весь мир скрасить!

Нехай незгоду і вражду сон-зілля

На віки вічні в бездні гдесь приспить!» -

Так князь сказав,- і гучно загримів

Крик радості, аж бір одгомонів.

 

І двадцять мужів вибрали древляне,

Яко посланців в Київ, стольний град.

І раді всі. Лиш Ратислав, що гляне

Кругом, то очі смутком ся мутять.

«Ей, чую в серці,- рік,- що не постане

З них ні один у отчині назад!»

Так Ратислав на голос говорив,

Те вчув Ратай і так му отвітив:

 

«Відай в словах лиш смілість Ратислава,

Прийде до діла,- вітрить все біду!» -

«Молодче,- Ратислав сказав,- не о мні справа!

А щоб ти знав, що й я ще не складу

На постіль костей,- ось моя булава

Радницька,- я в посольстві з вами йду,

Що приключиться вам, то то й мене,-

Будь зле, будь добре,- також не мине!»

 

«Дармий ваш страх, древляне! - одзиваєсь

Знов Ямедик.- Нич вашим ся послам

Не стане! От що їм судьба віщує:

Як довго їх човен не дасть веслам

Свободи й доки сухопутним краєм

Не поплине, як довго лиш мерцям

Гріб коплють,- так їм довго щастя буде

Сприяти в путі!» - Тихо стало всюди.

 

І розважає кождий ворожбу

І думає: «Ніколи сухопуттям

Не поплисти безвеслому човну,

Ніхто живим не копле гробу людям!

Боги ласкаві!» Навіть на сумну

Твар Ратислава той пророк, хоть чуден,

Надію й радість визвав. І посли

Готовитись у путь свою пішли.

 

А Мал моливсь: «Боги, которим милий

Род Древи, що єй город храните!

Ви нині волю нам свою звістили:

О дайте, най ще довгий час цвіте

Мир-воля в нас! О, дайте, щоб сповнили

Посли, що ви сповнить їм велите!»

Кінець вже вічу. Мал пішов з старцями

В гай, за люд жертви класти пред богами.

 

Боги предвічні! Чи коли пізнає

Прах земний, чоловік, путь вашой волі?

Чи взрить, котра го мука-біль карає,

Котра му єсть добром і ласков долі?

Чи взрить коли, котра му щастя раєм,

Котра нещастям, мукою і болем?

Ні, най не зрить, чи цвіти топче, чи терни!

Коб лиш до цілі го, до вас вели вони!

  ПІСНЯ ДРУГА

 

 

О, женське серце! Чи ти лід і камінь?

Чи запашний, пречудний цвіт весни?

Чи світло місяця, чи страшний пламінь,

Що нищить все?