Франко І. Я. - Поеми - т. 4, Франко І. Я.

 

Франко І. Я.

 

 

ПОЕМИ

 

 

Том 4

зібрання творів

у 50-ти томах

 

 

EX NIHILO 1

 

Монолог атеїста

 

 

I

 

Нема, нема вже господа на небі!

Немає творця, ані самодержця,

Нема того, що всемогучим словом

Усе з нічого вивів! Наче тінь

Велика, залягав він світ цілий,

Тьмив мо́зги людські сотні тисяч літ.

Стискав серця залізними кліщами

Тривоги, шарпав душі, кров хлептав

І теплу пару різаного тіла

Хапав в неситі ніздрі! Мов опир,

На груді людськості чапів той привид

І висисав її найліпші соки.

А нині щез він! Сонце! Сонце! Світло!

Нема його! Свобода! Я черв’як,

Я, незапримітний атом в природі,

Я вбив його, розпанахав, розвіяв!

Я стрілами думок могучих, ясних

Наскрізь прошиб його і повалив

Додолу, мов Давид той Голіафа.

Мечем знання і досвіду людського

Я голову його відсік. Моя побіда!

Його нема і не було ніколи!

Я пхнув його у те ніщо безмірне,

З котрого повороту вже немає!

 

Ох, кілько труду, горя і терпіння

Се діло стоїло! Якраз сьогодні

Минає двадцять літ, як я, вернувши

Із довгих подорожей по чужині,

Із довгих студій, з’їздивши Європу,

Пізнавши наймудріших, найвченіших

Людей, які жили лиш в тім часі,

Зібравши мудрість всіх віків минулих,

Що зложена в старих книжках, узявсь

За сеє діло. Двадцять літ над ним

Сидів я. Мов закоханий коханці,

Йому я віддавав найкращі хвилі

Життя, всі пориви душі, моменти,

Коли з джерел таємних в нашім серці

Підноситься чуття могучий прилив,

А в мозгу дум широких і блискучих

Цілі рої снуються. Все те я

У розумовій кузні невтомимо

Варив і перековував, острив

І шліфував, і кров’ю серця свого,

Слізьми гіркими гартував, і тут,

В сю книгу, все складав, у сю велику

Зброївню духу людського. Вона

Мій скарб єдиний і моя заслуга,

Моя Америка, що я відкрив,

Завоював і закріпив навіки

Для всеї людськості. Яка дрібна,

Нужденна і кровава та нова

Земля іспанська супроти моєї!

Чим ті великі скарби Монтесуми

І золоті комори перуанські

Супроти тих перел неоціненних,

Супроти того світла і свободи,

Що зложені так щедро в моїй книзі!

Ті скарби зслизли, наче дим, лиш крові

Потоки полилися задля них,

І горе безконечним ланцюгом

За ними тягнеться; мій скарб дає

Всім волю та нове життя. Сей світ,

Де досі ми жили мов гості, наче

Убогі сироти, що батько з дому

Прогнав в чужину,- світ отсей віднині

Робиться наш, і ми його панами!

Не поза ним, в нім наша вітчина́!

Не поза ним, а в ньому вічні ми.

Не поза ним, а в ньому треба нам

Устроювать собі життя і щастя.

Все інше - байки, дим, мана і сон,

Сон дітської уяви…

Як же бідні,

Нужденні ті казки жидівські, що нам

Накинено як догми, що відмалку

Кормлять нас ними, силою вбивають

Їх в мозок наш і видають за верх

Премудрості, за відкриття самого-

Самого бога! Як же бідні, глупі

Дитинячі казки, зовсім під пару

Тим, що у нас старі баби говорять!

Світ ще не має шести тисяч літ,

Сотворений одного тижня! Люди

Були розумні зразу і святі,

Невинні і безсмертні! Земний рай

Був їх житлом. Змія звела їх. Бог

За несуразну, дітськую провину

Прогнав їх з раю і прокляв навіки

Їх і весь рід їх, помрачив їх розум

І серце попсував, а потім, потім

За штири тисячі років послав

Їм свого сина - і пощо? щоб той

З рук тих самих людей приняв страшну,

Ганебну смерть, і тим, що́ би повинно

Ще більший гнів, ще тяжчеє прокляття

На рід весь людський навести, тим він

Мав божий гнів переблагать за те,

Що яблуко Адам у раю з’їв!

Безглузда казка й не забавна навіть,

Бо з неї кров’ю пахне, безсердечним

Гнівом, заїлістю сліпою.

Бог,-

Говорять наші вчителі премудрі,-

І найсвятіший, наймудріший дух,

І милосердний враз, і справедливий,

І добрий, і страшний, отець і кат.

Він любить всіх людей немов дітей,

Він знає всяке серце, всяку думку,

Все зна, що єсть, було і буде. Він

Держить весь світ і всякую пилинку,

І все, що діється, те діється лиш ним.

Без волі бога волос з голови

Не спаде чоловіку! Бідні, бідні,

Нещасні люди, недодумки вбогі!

Вас сотні літ безглуздими, пустими

Словами затуманювали! Як

Ваш бог розумний, пощо ж сотворив

Дурних людей? Як добрий, пощо ж злу

Дав панувати в світі над добром

І пощо зле те сотворив? Як любить

Людей і всі їх помисли і вчинки

Наперед знає і в руках держить,

То пощо ж людям позволя грішити

І пощо за гріхи ті - незміримо

Дрібні, малозначучі і дитинні -

Ображен гірше деспота лихого

І проклина дітей на вічні віки,

Вкида в огонь пекельний, в люту муку?

Огидні, несуразнії казки!

Фантазії якихось людожерців!

А нам говорять, що се й єсть найвища

Христова правда, одинока правда,

Котра спасти нас може!

Але годі!

Пора казкам у дітськії запічки!

Не бути їм вугольним каменем

Всесвітньої будови! Мов бджола та,

Дрібна та невтомима, по безмірних

Лугах минувшини і людських дум

Я двадцять літ літав і