Франко І. Я. - Поеми - т. 4, Франко І. Я.

Чи ти, як тихі сни,

Призрак чудн[ий], чи як воєнних знамен

Хоругов, змінне в жалю і любви?

Ні, ти глубінь, ти синява небес:

Любов’ю грієш, хоть і громом б’єш!

 

 

В золотоверхім теремі клячала

В молитві перед столпом Одина

Княгиня Ольга. Чи молитви слала

К богам за мужа вірная жена?

Чи лиш устами мертвими шептала

Молитви, а душа її, до дна

Налита горем, трискала сльозами,

Мішала вздохи з тихими мольбами?

 

Чом їй душа аж в глибинах мутилась,

Волненьє сильне розривало грудь?

О, ні, княгине, се не жалю сила,

Що за убитим тягне душу в путь

До Вальгалі! Чи ти сама не скрила

Перед собов якої тайни? Суть

У серці женськім кутки, где й сама

Не сміє глянуть ніколи вона!

 

О, горе, сли в такім кутку ся зродить

Мість никлой мушки страшний великан,

Що все росте,- прогнаний не уходить,

Що не боїться сліз, жару, ні ран,

Що накінець на яв із тьми виходить

Яко пожар, гроза або оркан!

О, плач, княгине, жалуй свого мужа,

А страшну серця мару передужай!

 

Княгиня плаче - не за мужем своїм!

Княгиня тужить - не за умерлим!

Думки княгині шумним, світлим роєм

Кружать як день, так ніч лиш над одним…

Над ким? Дажбог вість і вона. З спокоєм

Навік розсталась, розстаючись з ним,

Ридай, княгине, і залий сльозами

Жар серця! Страшна пропасть межи вами!

 

Доносять їй, що в терем надійшли

Посли древлян. Чого ж нараз заблисла

Яркая радість на єї лиці,-

Но і сльоза на оці знов зависла?

«Гостить послів,- а тут щоби прийшли

На раду мужі!» Що княгиня мислить?

Що їй лице то краскою палає,

То блідне й зимним потом ся зливає?

 

На ловах раз серед лісів зблукалась

Княгиня, легку гонячи серну,

І довго путі по лісах шукала,-

Аж в’їхала у темну гущину.

Тут змучена, тривожна спочивала,

Ліс одівався в пітьму вже страшну,-

Ніде стежинки, ні знаку, куда

Назад вернутись до стрільців могла.

 

Втім, рицар враз з гущавини виходить,-

Медвежа скіра з рамен му спада,

На голові шлем з чашки тура,- сходить

На рамена аж грубая кожа.

Лице рум’яне вітер му холодить,

А спису кріпкую держить рука.

Узрівши Ольгу, став мов скам’янілий,

Лиш мужні лиця легко покрасніли.

 

«Хто ти, богиня лісу, чи води,-

Чи смертний рід твій?» - з диву так питає,

Зблизившись трохи, рицар молодий.

«Варягів рід мя панев величає,-

І прошу тя, хто будь ти, одведи

Мене у Київ, где мій муж владає!» -

«Твій муж! - аж скрикнув рицар,- о, Дажбоже,-

Твій муж! І чи се правда бути може?»

 

«Що се тобі? - княгиня знов спросила,-

Чого на мене смотриш дивно так?»

Но вже минула перша чару сила,

Хоть юне серце чар наскрізь просяк,

Він мовчки йшов наперед, хоть щохвиля

Звертав на Ольгу тужний взор. От так

Зайшли аж вблиз стрілецького табору,

Где Ігор був. Було се в пізню пору.

 

«Мні час вертать,- рік рицар,- но вертаю

Зранен глибоко! О, прости, княгине,-

Скажи мені ім’я своє, най знаю,

Через кого мій мир і щастя гине?» -

«Я Ольга. Но хто ти, котрому маю

Завдячить, що мя вивів з сей пустині?» -

«Я Мал, древлянський князь!» - так одказав

Наш рицар - і в гущавині пропав.

 

Но чи пропав із пам’яті княгині?

Дажбог вість! . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

 

САМІЙЛО КІШКА

 

Повість

 

 

Чорноє море, витай ми,- широке, гулящоє море,

Рускоє море - гостинноє море! Багато на своїх

Хвилях носило ти, море, суден з передвіка, багато

Білих костей полощеш на дні, немало ти крові

Випило й сліз!

Но чи носило ти, море, на своїх хвилях ревучих

Кращу, багатшу галеру, як Алкана-Паші? Не знаю.

Но чи чувало ти, море, гучнішії радості крики,

Співи, музику воєнну, як з тої галери? Не знаю.

Но чи спливали ряснішії сльози в твої солонії

Води, як з тої галери враз з кров’ю спливають? Н[е] зн[аю]

Пишна галера

Алкана-Паші, владільця могучого Трапезунта,

Що то прелестно розсівся над тихим заливом моря.

Золото-синіми лентами, наче цар-птиця, оббита

Паші галера, боками покрита білим завоєм.

З вітром іграють-шумлять хоруговки на мачтах високих,

Гирла армат наставились грізно боками, готові

Кождої хвилі ригнути згубов і знищенням. Пишно,

Наче біл лебідь, по морю гуляє Паші галера!

[Ой, не сама ж вона, браття, гуляє!

Ой, то в ній Алкан-Паша, трапезунтський владитель,-

З ним яничарів, люду виборного сотні чотири,

Сімсот турецьких ратників в коп’я і стріли оружних,

Півчвертаста гребців-невольників, г’яврів христьянських,

Півчвертаста козаків, та ще крім старшини войськової!

А з старшини меж ними перший Кішка Самійло,

Гетьман козацький, а другий, колись-то суддя войськовий,

Марко Рудий, а третій - трубач войськовий, Мусій Грач.

Ще був один - ще був сотник колишній Переяславський,

Лях-Бутурлак, но тепер він став ключник галерський,-

Став перекинчик поганий, не встояв при вірі христовій!

Ось виринає, наче із мряки далекої, Каффа

З гордими башнями,-] . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . .