Франко І. Я. - Поеми - т. 4, Франко І. Я.

задумав знов із муки

Спасти народ. На себе наложив

Поганих шмат і, в небо взнісши руки,

Мов божевільний, город обходив.

Найменшой хатки не минав і всюди

Кричав: «До бою! На врагів, о люди!»

 

Ніхто го не пізнав, но волнувались

Толпи, бо думали, що Див явивсь,-

На городську площадь усі зібрались,

Несмілі ще,- аж ось Вадим одкривсь,

Ізгнанник, давній воєвода! Рвались

Толпи побачить го! Він узброївсь

І крикнув: «Гей, на ворога! За мною!

Смерть всім тиранам!» Верглись всі до бою.

 

Не видержав варяг великій силі,

Просив о жизнь і за море убіг.

Гей, весело іграли Волхви хвилі,

Коли щез ворог, мов весною сніг!

Гей, то ж то новгородці веселились,

То ж то Вадиму тислися до ніг,

То ж то го в піснях гордо величали!..

Но знов прийшов по втісі день печали.

 

Предателі і ту явились скоро,

Почались свари в місті і бійки,

Сумний роздорів вид представив город,

Вкінці зійшлись на віче старики,

Зійшовсь народ, і - ох, сказати сором,-

Рішено дати з вольної руки

Назад тирану власть, рішено з горя

Зазвати знов варягів із-за моря.

 

Нечиста справа се була! Край рідний

Запродали предателі врагам!

Один Вадим ридав, немов син бідний

По матері: «О горе, горе нам,

Що ми самі собі удар послідний

Задати хочем! Браття, чи ж вже вам

Затерлась в пам’яті тяжка недоля,

Варязька власть, і сором, і неволя?»

 

Но дармо звав. Варяг прийшов з-за моря,

І в Новгороді Рюрик-князь осів.

Тогди ажень, під гнітом нужди, горя

Почув народ велику правду слів

Вадима. Вже противники не спорять,

Вже тихо в місті,- свар потух і гнів,-

Бо всі дрижать пред Рюриком одним:

Вадиме, де ти? Ось з’явивсь Вадим!

 

Він знов зібрав і знов до бою

Повів його. Но гнів Перуна вже

Завис над Новгородом, що, з судьбою

Іграючи, врагу оддав себе.

Варягів много вже навів з собою

Князь Рюрик. Дармо, наче грім, паде

Вадим на них. Поліг в борбі Вадим,-

І полягла слов’ян свобода з ним!

 

Отсе було начало вражой власти!

Град вольний бід і гніту став гніздом.

Бо недосить варягу дань накласти

На люд і багатіть його добром,-

Він рад весь світ загарбать, запопасти,-

Весь край підбив війною і мечем

І правди нас навчив великой, грозной:

Побідов лиш іль смертю спастись можно!

 

Війна врагу! Ось князь його убитий,

Один член смока, браття, усічен!

Сли смок той жив,- нам поруч з ним не жити,-

Ми смока розсічем, не один член!

Не час тепер з варягом ся мирити,-

Як лютий лев, він крові лиш жаден.

Війна в однім го може знищить дни,

А мир його страшніший од війни!»

 

Сів Ратислав, но ще огнем палало

Орлине око, ще кров перла грудь.

В народі тихо по тій мові стало,

Лиш чутно, як ліси мрачні гудуть.

Втім Мал постав. Народу, як пристало,

Розкланявсь,- тихо стало всі, щоб чуть

Слова його. Він серцем помоливсь

Дажбогу й до древлян так говорив:

 

«Учувши слово Ратислава, браття,

Гнівом ви, певно, прете на врагів,

Огонь старця і рицарське завзяття -

То жар Перуна,- тож не див, що гнів

Занявсь у вас. Лиш одно сказать я

Вам маю,- тож послухайте тих слів.

Вам певно в думці, що і я хотів

Сказати то ж, що Ратислав повів.

 

Но ні. Просив я вас розважить діло,

Обдумать средства, щоб уйти біди,

Но на Перуна заклинаюсь сміло,-

Я вас не хтів склоняти до війни.

Край наш і так уже утерпів зіло:

Лежать облогом буйнії лани,

Пустками хати многії стоять,

Хоробрі воїни в могилах сплять.

 

Не до війни хотів я радить вам,

Не до кровавих боїв і нещасть!

Я не перечу правду тим словам,

Що вирік Ратислав, но, сли мні дасть

Дажбог і Волос мудрість, я вам дам

Розумну раду, щоб у вражу пасть

Не впасти і уйти пролиття крови,-

Тому ж послухайте моєй мови!

 

Убитий князь варягів, но осталась

Жена його, вдовиця молода.

Моя жена,- ох, рік вже, як дісталась

В дажбожі хмари, где жива вода

Пливе. Пошліть післанців, чи б не далась

Склонити Ольга вийти за князя

Древлян. Прийме - так з ладом піде діло

А не прийме - ми в бій поступим сміло».

 

Богів любимче Мале! Цар всесвіту

Дажбог услухав твоєї мольби.

Народ ся хилить до твого совіту,

Но що стоїть на таблицях судьби,

Не згануть нікому! Минають літа,

Віки, століття серед нужд, борби,

А людський дух все той же, однаковий:

До діл го пруть непевності окови.

 

Се не шумлять древлянськії дуброви,

Не водопад гримить долі скалов,-

Се зашумів народ, почувши слово

Князя. «Спокою нам! Наш край війнов

Зруйнований»,- кричить один. «Гей,- мовить

З народу другий,- годі головов

Стіну пробити - не для нас війна,

Князь мудро радить - слухаймо князя!»

 

Встав Ратислав: «Прости мене, наш княже,

Но спротивлюся бесіді твоєй.

Святий ми тоє обов’язок каже,

Любов ко отчині святой моєй.

Не миром, но війнов то плем’я враже

Проможем. Мир тогда в нас з ним ажей

Настати може, сли, як сей їх князь,

Всі ляжуть в гріб со своєв княгинею враз!»

 

І вже народ зачався колебати,-

Молодші кличуть: «Хто нас в бій веде?»

А втім нараз дідусь старий, горбатий

Із лісу просто між народ іде.

Медвежий плащ окрив його кудлатий,