Вільям Фолкнер - Світло в серпні

Він чекав до обіду й ще далі. Ждав, поки, на його думку, шериф уже пообідав. Тоді пішов до шерифа додому. Не увійшов. Почекав біля дверей, поки вийде хазяїн дому — товстун із розумними очицями, втопленими, як два шматочки слюди, в одутле нерухоме обличчя. Удвох вони пішли пліч-о-пліч у тінь дерева на подвір’ї. Лавки тут не було, і, хоч обидва виросли в селі, та не присіли навпочіпки, як зазвичай зробили б. Шериф незворушно вислухав чоловіка — невеличкого й спокійного, який сім років був для міста не дуже цікавою таємницею, а сім днів — трохи не сіллю в оці.

— Розумію, — сказав шериф. — Ви вважаєте, що настав час їм побратися.

— Не знаю. Це їхня справа. Але, як на мене, йому б таки годилося піти й навідати породіллю. Гадаю, слушний час на те. Можете послати з ним вашого помічника. Я їй сказав, що він прийде увечері. А що вже вони тоді робитимуть, це їхня справа. Не моя.

— Атож, — згодився шериф, спостерігаючи профіль співрозмовника. — Не ваша. А ви самі, Байроне, що робитимете?

— Не знаю. — Байрон помалу човгав ногою. Задивився на неї. — Я думав про те, щоб перебратися до Мемфіса. Кілька років носився з цим наміром. Міг би так зробити. У цих маленьких містечках нема нічого хорошого.

— Еге ж, Мемфіс непогане місто для тих, що люблять міське життя. Звичайно, на вашій шиї немає сім’ї, нíкого тягти з собою. Якби я був нежонатий та років на десять молодший, то й сам гайнув би туди. І жилося б там краще, мабуть. Ви ж, напевно, вже лаштуєтеся в дорогу?

— Так, лаштуюся. — Байрон звів голову й знову опустив. — Сьогодні вранці я звільнився з роботи на фабриці.

— Певна річ, — зауважив його співбесідник. — Здогадуюся, що ви не встигли б пройти такий гін від дванадцятої години, а до першої повернутися назад. Гаразд, схоже на те, що… — Він замовк. Знав, що до вечора присяжні ухвалять вирок Крістмасу, а Брауна, чи то пак Берча, відпустять на волю, причому з умовою з’явитися в наступному місяці в суді як свідок. Утім, може, й не потребуватимуть його свідчень, адже Крістмас не заперечував своєї провини, а шериф був певен, що той визнає себе винним у скоєнні злочину, аби тільки врятувати своє життя. «Та й не завадило б принаймні раз у житті нагнати страху на цього негідника», — подумав і повів далі вголос: — Що ж, цю справу можна залагодити. Звичайно, я зважу на ваші слова й пошлю свого помічника з цим Брауном. Зрештою, той не втече, поки є надія запопасти бодай частину винагороди. Причому він іще не знає, хто його там зустріне. Ще не знає цього.

— Ага, — підтакнув Байрон, — не знає. Не знає, що вона в Джефферсоні.

— Отож я так і вчиню. Пошлю Брауна з моїм помічником. Навіщо — не скажу. Просто пошлю, та й по всьому. А може, ви самі хочете його відпровадити?

— Ні, — відповів Байрон. — Ні. Ні. — Однак не рушив із місця.

— Так і зроблю. Ви, мабуть, до цього часу вже поїдете. А я пошлю помічника з ним. О четвертій, гаразд?

— То було б дуже добре. Ви зробите велику справу. Велику справу.

— Авжеж. Крім мене, багато хто був добрий до цієї жінки, відколи вона приїхала до Джефферсона. Що ж, я не прощаюся з вами. Гадаю, городяни ще побачать вас у місті. Не траплялося мені такого, хто пожив би тут шмат часу й виїхав звідси назовсім. За винятком хіба того, що тепер у в’язниці сидить. Мабуть, він визнає себе винним. Щоб вижити. Хоча він усе одно виїде з Джефферсона. Нелегко цій літній жінці, яка вважає себе його бабусею. Коли я йшов додому, її старий був у середмісті. Бушував, репетував, обзивав людей боягузами, бо не сміють виволікти Крістмаса з в'язниці й лінчувати на місці. — Шериф запирхав. — Хай начувається, бо інакше потрапить до лап Персі Ґрімма з його військом. — І посерйознішав. — Їй справді важко. Як і всім жінкам. — Шериф глянув на Байронів профіль. — Багато кому з нас тут несолодко довелося. Гаразд, повертайтеся сюди якнайскоріш. Гадаю, іншим разом Джефферсон поведеться з вами ласкавіше.

О четвертій годині цього дня, сховавшись, Байрон бачить, як під’їжджає й спиняється авто, а з нього виходять шерифів помічник та чоловік, якого досі знали під прізвищем Браун, і наближаються до халупи. Цього разу Браун не в кайданках, помічник підштовхує його до входу. Двері зачиняються, помічник сідає на сходинці й дістає з кишені кисет. Байрон зводиться на ноги. «Тепер мені можна їхати, — думає він. — Тепер можна». Ховався він у заростях на лужку, де колись стояла будівля. За цими кущами припнуто мула, його не видно з халупи й дороги. До потертого сідла ззаду приторочено пошарпану жовту валізу, не шкіряну. Байрон сідає на мула й виїжджає на дорогу. Не озирається.

М’який червонястий шлях здіймається узвозом на схилку мирного пополудня. «Що ж, цей узвіз я подужаю, — розмірковує Байрон. — Подужаю, багато хто подужає. — Навколо тиша і спокій, звичні за сім років. — Здається, людина може витримати майже все. Навіть те, чого не накоїла. Навіть думку про те, що є речі, яких їй не витримати. Навіть те, що давно пора піддатися й заплакати, а вона цього не робить. Витримати, щоб не оглянутися, навіть знаючи, що хоч оглядайся, хоч ні, а тобі це все одно не допоможе».

Дорога йде вгору, ось і гребінь. Байрон ніколи не бачив моря, і снується гадка: «Схоже на край порожнечі. Немовби промину його й поїду далі в нікуди. Там дерева виглядають і звуться не деревами, а чимсь іншим, люди теж виглядають і звуться не людьми, а чимсь іншим. І мені там не доведеться бути чи не бути Байроном Банчем. Байрон Банч та його мул будуть нічим, коли помчать додолу й розжаряться, як ото преподобний Гайтавер казав про камені, що носяться у всесвіті, спалахують, згоряють, і навіть їх попіл не долітає до землі».

Але за вершиною пагорба відкривається те, чому й належить бути: дерева як дерева, страхітлива й утомлива далина, у яку, гнаний кров’ю, він муситиме вічно рухатися між двома неминучими обріями невблаганної землі. Помалу вони виростають, не зловісно й не загрозливо. Ото ж бо. Їм байдуже до Байрона. «Не знають і знати не хочуть, — думає він. — Начебто промовляють: „Гаразд. Кажеш, що мучишся. Гаразд. Але, по-перше, ми тільки вислуховуємо твої голослівні запевнення. По-друге,