Вільям Фолкнер - Світло в серпні

ти тільки називаєш себе Байроном Банчем. По-третє, ти просто той, що називає себе таким іменем нині, тепер, цієї миті…“ Якщо так, — міркує він, — то я міг би дозволити собі розкіш — озирнутися й не витримати цього». Спиняє мула й обертається в сідлі.

Він і не гадав, що від’їхав так далеко й що кряж такий високий. Розкинувшись мілкою чашею аж ген по те пасмо пагорбів, де Джефферсон, лежить під Байроном велика колись маєтність, яка сімдесят років тому належала плантаторам. Нині ж плантація роздроблена невлад розкиданими негритянськими хижами, клаптями городів і пустирями, роз’їденими вивітрюванням та розмиванням, зарослими дубом, лавром, хурмою та шипшиною. А якраз посередині досі манячить дубовий гай, як манячив тоді, коли будували дім, та тільки дому вже нема. Звідси не видно навіть шрамів після пожежі, і годі було б вгадати, де стояв цей будинок, якби не дерева, не зруйнована конюшня й не халупа, на яку тепер дивиться Байрон. Вона мирно стоїть під пополудневим сонцем, як іграшкова; немов дитяча цяцька, сидить на сходинці помічник шерифа. Поки Байрон спостерігає, з-за халупи, як вичаруваний, вигулькує чоловік. Він уже біжить, вибігає із задньої частини халабуди, а помічник, ні про що не здогадуючись, спокійно й нерухомо сидить біля вхідних дверей. Якусь мить Байрон теж сидить нерухомо, напівобернувшись у сідлі, й спостерігає крихітну постать, що чкурнула голим схилом за халупою — до лісу.

І тут на нього неначе війнув холодний дошкульний вітер. Водночас лютий і сумирний, видуває, як полову, сміття чи сухе листя, все пожадання, відчай, безнадію, гірку й марну гру уяви. Здається, що цей же подув жбурляє назад самого Байрона, знову порожнього, з пустим нутром, такого, який він був два тижні тому, коли вперше побачив Ліну. Прагнення в цю мить — це більш ніж прагнення, це спокійна й тверда певність. Ще не усвідомивши, щó зателеграфував мозок руці, він уже з’їхав із дороги й галопує вздовж гряди, рівнобіжно з людиною, яка вже зникла в лісі. Навіть подумки не назвав імені цієї людини. Ані миті не роздумував, куди й навіщо вона подалася. Йому й на гадку не спало, що Браун знову втікає, як і передбачав сам Байрон. Якби поміркував, то, мабуть, вирішив би, що Браун взявся по-своєму, по-чудернацькому до якоїсь цілком поважної справи, пов’язаної з від’їздом — своїм і Ліни. Та про таке й думки не було. І не згадав про Ліну, немов ніколи не бачив її обличчя, не чув її імені. Він думає: «Я піклувався про Браунову жінку задля нього самого, подбав, щоб щасливо народилася його дитина. Тепер же можу зробити для нього ще одне. Не маю права їх одружити, бо я не священик. Мабуть, не вдасться його догнати, надто вже далеко він встиг забратися. І відлупцювати Брауна я теж не зумів би, бо він більший за мене. Але я можу спробувати. Можу спробувати це зробити».

Коли помічник шерифа зайшов у камеру, щоб забрати Брауна, той одразу ж запитав, куди треба йти.

— На гостину, — відповів помічник. Браун зам’явся, повернувши до нього миловидне, награно сміливе обличчя.

— Ні до кого на гостину я не хочу. Я тут чужий.

— Ти всюди будеш чужий, — сказав помічник. — Навіть удома. Ходімо.

— Я американський громадянин, — заявив Браун. — У мене є свої права, хай і не ношу бляшаної зірки на підтяжках.

— Атож, — згодився помічник. — Я ж це якраз і роблю: допомагаю тобі набути своїх прав.

Браун миттю, як лампа-спалах, розпромінився.

— Вони… Невже мені хочуть заплатити?..

— Оту премію? Звісно. Маю тебе допровадити в одне місце. Якщо хочеш винагороди, то там її й дістанеш.

Браун спохмурнів. Однак рушив, хоча й підозріло приглядався до помічника.

— Усе ви догори дриґом перевертаєте, — сказав він. — Тримаєте мене в тюрмі, поки ці сучі сини стараються залишити мене ні з чим.

— Ще, мабуть, жодна сука не привела такого сина, щоб залишив тебе ні з чим, — відрізав помічник. — Ходімо. Там на нас чекають.

Вони вийшли із в’язниці. На осонні Браун закліпав, роззирнувся навсібіч, сіпнув головою, по-конячому озираючись через плече. Край дороги вже чекала машина. Глянув на неї, тоді на помічника — дуже серйозно й недовірливо.

— Куди поїдемо? — запитав він. — Зранку мені до суду було й пішки недалеко.

— Вотт прислав авто, щоб привезти винагороду, — пояснив помічник. — Залазь.

— Чомусь ні з того ні з сього він став дуже дбати про мою вигоду, — буркнув Браун. — І авто дав, і руки в кайданки не взяли. А щоб я не втік — всього один-єдиний конвоїр.

— Я тобі не бороню втекти, — відрізав помічник, запускаючи мотор. — Зараз-таки хочеш це зробити?

Браун видивився на нього — понурий, злостивий, ображений, підозріливий.

— Зрозуміло, — сказав він. — Знаємо такі штучки. Підмовити мене на втечу, а тоді самому хапонути цю тисячку. Скільки з неї він тобі пообіцяв?

— Мені? Стільки ж, як і тобі, до цента.

Ще якусь мить Браун вороже видивлявся на свого супутника. Тоді безсило й люто вилаяв невідь-кого.

— Уперед, — сказав він. — Їдьмо, якщо маєм їхати.

Вони рушили до місця пожежі та вбивства. Раз по разу, через майже однакові проміжки, Браун смикав головою, як неосідланий мул, що біжить вузькою дорогою попереду автомашини.

— Навіщо ми сюди їдемо?

— Щоб узяти твою премію.

— Де я її дістану?

— Он у цій халупі. Там вона чекає на тебе.

Браун роззирнувся на чорні головешки, що колись були будинком, на халупу, де він прожив чотири місяці, биту негодою, тиху в сонячному промінні. Був дуже похмурий і насторожений.

— Щось тут не те. Якщо Кеннеді вважає, що може поглумитися над моїми правами тільки тому, що носить оту бляшану зірочку…

— Та йди ж бо, — сказав помічник. — Якщо тобі не сподобається винагорода, то я напоготові. Відвезу тебе назад у в'язницю, коли тільки забажаєш. — Підштовхнувши Брауна до халупи, він відчинив двері, пхнув його досередини, зачинив двері й сів на сходинку.

Браун почув, як за ним зачинилися двері. Ще йшов уперед. І раптом, кинувши один із прудких, метких, всеохопних поглядів очима, яким немовби не терпілося обмацати всю кімнату, він став як укопаний. Ліна з ліжка спостерегла, що білий шрамик біля уст щезає, неначе відплив крови стягнув його з обличчя, як білизну із шворки. Ні словом не обмовилася. Напівлежала, спершись на подушки, й дивилася на нього серйозним поглядом, у якому не було нічого — ні радості, ні здивування, ні докору, ні любові, тоді як на його виду, немовби кепкуючи із зрадливого білого шрамчика, проминали одне за одним збентеження,