Вільям Фолкнер - Світло в серпні

як її кавалер ганяв за тисячею доларів. І нічого за це не одержав доброзичливець. Захищав жінчине добре ім’я, вона ж віддала це добре ім’я на поталу своєму залицяльникові, а той викинув віддане на смітник. Байрон допоміг родити не свого байстрюка в тиші та спокої, взяв на себе всі витрати, а взамін йому дозволили один раз послухати дитячий крик. Нічого не набув, крім дозволу привести цього лайдака — батька дитини, коли той уже доможеться своєї тисячі, а тоді й добровільний помічник уже не буде потрібен». Байрон Банч. «Тепер я можу забратися геть», — подумав він, кілька разів глибоко вдихнувши й видихнувши. Відчував, що дихає глибоко, немовби щоразу його нутро побоювалося, що з наступним вдихом воно недобере повітря й тоді станеться щось жахливе, що будь-якої миті він гляне на груди й не зауважить жодного руху, як у динамітному заряді, коли в ньому вже ось-ось зроджується, набирається міць, а зовні вигляд вибухової палички не змінюється; що люди, проходячи повз нього й дивлячись, не помічають ніяких змін у цьому непоказному чоловічкові, на якому й погляд не затримаєш, ніколи не повіриш, що він зробив те, що зробив, і почував те, що почував, а в суботу на фабриці, працюючи сам, вважав, що тут аж ніяк не напитає собі лиха.

Він ішов серед людей. «Мушу кудись поїхати, — думав, простуючи в такт цій гадці. — Мушу кудись поїхати». Це допомагало тримати крок. Підійшовши до пансіону, він ще повторяв ці слова. Вікна його кімнати виходили на вулицю. Ще незчувшись, що дивиться на них, Байрон уже відвів погляд. «Ще побачу, що хтось читає чи курить у вікні, — спало йому на думку. Увійшовши до передпокою й нічого не бачачи після яскравого ранішнього світла, відчув запах вологого лінолеуму та мила. — Досі маємо понеділок. А я й забув. А може, це вже наступний понеділок. Скидається на те, що так воно і є». Він не обізвався. За якусь мить бачив уже краще. Чув, як водять шваброю десь у кутку передпокою чи на кухні. Тоді в прямокутнику світла — задніх дверей, теж відчинених, з’явилася схилена голова місіс Бірд, а по тому й усе тіло, що рухалося до передпокою.

— Ага, — озвалася вона, — це містер Байрон Банч. Містер Байрон Банч.

— Так, — відповів він, думаючи: «Тільки товстуха, в житті якої клопоту не набагато більше за ось це відро для прибирання, не постарається бути… — Знову годі було добрати слово, яке Гайтавер знає й ужив би його, не задумавшись. — Схоже, я без цього священика не те що нічого не втну, а й навіть думати не зможу». — Так, — проказав він, стоячи на місці й не годен навіть сказати, що прийшов попрощатися. «А може, й ні, — міркував Байрон. — Коли хтось проживе в кімнаті сім років, то його не виселять за один день. Та це не завадить їй поселити в цю кімнату когось іншого». — Здається, я заборгував вам трохи за житло.

Господиня дивилася на квартиранта. Суворе, спокійне обличчя, аж ніяк не вороже.

— За що заборгували? — здивувалася вона. — Я гадала, що ви влаштувалися. Перебралися на літо в намет. — І подивившись на нього, додала — м’яко, делікатно й розважливо: — Я вже взяла плату за цю кімнату.

— Угу, — сказав Байрон, — еге ж. Розумію. — Він спокійно глянув на чисті, застелені лінолеумом сходи, вичовгані серед інших і його ногами. Три роки тому, коли настелили новий лінолеум, Байрон перший із квартирантів зійшов нагору сходами. — Раз так, то мені, мабуть, краще…

Місіс Бірд і на те відповіла — зразу ж, не дратівливо.

— Я й про це подбала. Все, що ви покинули, зібрала у вашу валізу. Вона в моїй кімнаті. А може, хочете самі подивитися?

— Та ні. Гадаю, що ви зібрали все… Гаразд, я, напевно…

Хазяйка спостерігає за ним.

— Ох ви, чоловіки, — каже. — Не дивно, що жінкам нема терпцю на вас. Не маєте міри навіть у шалапутстві. А ця міра — я шилом патоки більше вхоплю. Як на мене, коли б вам не дати жінок на підмогу, то всіх вас ще десятилітніми живцем на небо потягли б.

— Гадаю, ви не маєте жодних причин засуджувати її, — зауважує він.

— Не маю. І не потребую. Жінкам, щоб засуджувати одна одну, не треба ніякої причини. Звичайно ж, усі ці пересуди — це справа переважно жінок. Але ж якби ви міркували трохи краще, ніж просто собі чоловік, то знали б: коли баба щось плеще, то це нічого не означає. Це тільки ви завжди всерйоз говорите. Якщо хтось має щось проти вас і її, то це аж ніяк не жінка. Бо ж кожній із нас зрозуміло, що нема ніяких підстав погано ставитися до вас, навіть якщо не брати до уваги цієї дитини. Та й взагалі до будь-якого іншого чоловіка. Ні до чого це нам. Невже ж ви разом із цим священиком, та й усі чоловіки, які знають про породіллю, не зробили для неї всього, про що вона хіба мріяти могла? Чого б це їй погано ставитися до вас? Ну, скажіть.

— Так, — відказує Байрон. — Не дивиться на неї. — Я просто прийшов…

У неї й на те слова знайшлися, він ще не встиг закінчити.

— Напевно, ви невдовзі від’їдете від нас. — Вона спостерігає його обличчя. — Що вони там вирішили сьогодні вранці в суді?

— Не знаю. Ще не закінчили.

— Ще б пак. Згаять безліч часу, праці й державних грошей, щоб з’ясувати справу, на яку б нам, жінкам, вистачило й десяти хвилин у суботній вечір. Це ж треба бути ось таким дурнем! У Джефферсоні за ним не тужитимуть. Якось обійдуться. Але бути таким йолопом, щоб вважати, ніби чоловік, убивши жінку, матиме більше користі, ніж мáла б вона, убивши його… Мабуть, цього другого вони тепер відпустять на волю.

— Так. Напевно.

— А спочатку думали, що він допомагав убивці. І тепер дадуть тисячу доларів, щоб засвідчити, що зла на нього не мають. Тоді ця пара зможе побратися. Десь так, га?

— Еге ж. — Байрон відчуває, що вона дивиться на нього — без тіні недоброзичливості.

— Ото ж і гадаю, що ви скоро виїдете звідси. Ви, мабуть, уже по зав’язку ситі цим Джефферсоном. Правда ж?

— Та ніби так. Напевно, переїду.

— Що ж, Джефферсон хороше містечко. Але не таке вже хороше, щоб вільна людина, як-от ви, не знайшла б собі іншого, де теж можна збавляти час всякими пустощами та клопотами… Якщо хочете, можете залишити валізу