Вільям Фолкнер - Світло в серпні

— Я не можу додати ані слова понад те, що вже сказала. П’ять днів тому я відповіла йому: ні.

— Ні?

— Запропонував мені вийти за нього заміж. Одразу ж, на місці. А я на те: ні.

— А тепер ви так само відповіли б?

Ліна кидає на священика твердий погляд.

— Атож. Так само.

Він зітхає, величезний, неоковирний. На його лиці втома й виснаженість.

— Я вірю вам. Скажете це, поки побачите… — Гайтавер знову дивиться на Ліну, його погляд уважний, пильний. — Де він? Де Байрон?

Вона дивиться на нього. За якусь мить тихо відповідає:

— Не знаю. — Дивиться на нього, й раптом її лице спустошується, немовби зникло те, що давало йому стійкість і твердість. Тепер на ньому ані сліду удаваності, настороженості й остороги. — Він повернувся цього ранку, близько десятої години. Не ввійшов. Просто підійшов до дверей, став і задивився на мене. Я не бачила його ще з вечора, а він не бачив дитини, ото й озиваюся: «Увійдіть і подивіться на хлопчика», — а Байрон, так і не ввійшовши, глянув на мене й каже: «Я прийшов дізнатися, коли б ви хотіли з ним побачитися». «З ким?» — питаю, а він: «Їм, напевно, доведеться дати йому супровід — помічника шерифа. Спробую вмовити Кеннеді, щоб відпустив його самого». «Кого відпустив?» — питаю. «Лукаса Берча», — каже. «Гаразд», — я йому на те, а він: «Цього вечора. Вас таке влаштовує?» «Так», — відповідаю, і він пішов собі. Постояв трохи — і пішов. — Ліна плаче, Гайтавер дивиться на неї з відчаєм, який охоплює всіх чоловіків від жіночих сліз. Вона сидить випроставшись, пригорнувши дитину до грудей, і плаче — не гучно й не гірко, у терплячій, безнадійній покорі, не ховаючи обличчя. — Випитуєте мене, чи сказала я «ні». Та сказала ж уже, але ви знай випитуєте й випитуєте, а він уже відійшов. Ніколи більш його не побачу.

Гайтавер сидить, Ліна нарешті потуплюється, він підводиться і, поклавши руку на її схилену голову, думає: «Богу дякувати. Господи, допоможи мені. Богу дякувати. Господи, допоможи мені».

У лісі священик натрапив на Крістмасову стежку до фабрики. Не знаючи, що така є, й побачивши, куди вона веде, сприйняв це як добрий знак і зрадів. Вірить Ліні, але хоче мати підтвердження її слів — просто так, задля втіхи ще раз почути цю новину. О четвертій годині він приходить на фабрику й цікавиться в конторі.

— Банч? — перепитує рахівник. — Не застанете його тут. Цього ранку він звільнився.

— Знаю, знаю, — каже Гайтавер.

— Сім років у нас працював, причому й суботніми вечорами. А сьогодні вранці прийшов і каже, що звільняється. Не знати чому. Ось такі вони, селюки.

— Еге ж, еге ж, — підтакує священик. — А все-таки вони добрі люди. І чоловіки, і жінки.

Він виходить із контори. Дорога до міста йде повз стругальний цех, де працював Байрон. Знайомий із майстром Муні, Гайтавер, спинившись, озивається:

— Я чув, що Байрон Банч уже не працює у вас.

— Так, — відповідає Муні. — Звільнився сьогодні вранці. — Та священик не слухає. Люди в комбінезонах спостерігають за підтоптаним, дивно збудованим малознайомим чоловіком, який захоплено й зацікавлено розглядає стіни, дошки, мудровану машинерію, будову й призначення якої йому не збагнути, ба навіть не завчити. — Якщо хочете побачитися з Байроном, то, цілком певно, знайдете його в місті, в суді.

— У суді?

— Так, пане. Сьогодні засідає великий суд присяжних. Терміново скликали, щоб визначити кару вбивці.

— Ага, ага, — каже Гайтавер. — То його немає тут. Так. Хороший хлопець. До побачення, до побачення, панове. На все добре.

Він пішов, і люди в комбінезонах якусь хвилину проводжають його поглядом. Пастор заклав руки за спину. Йде спокійно, снуючи невеселу думку: «Бідолаха. Бідолашний чоловік. Не можна, нізащо не можна виправдати того, хто відбирає життя в іншого, навіть посадову особу, заприсяженого слугу своїх співгромадян. І якщо на таке привселюдно вповноважують правоохоронця, який усвідомлює, що сам він не зазнав зла від рук своєї жертви — називайте її, як собі захочете, то як нам сподіватися пощади від того, хто вважає себе потерпілим від цієї жертви?» Він іде вже своєю вулицею. Невдовзі побачить паркан і вивіску, а тоді за буйним серпневим листям — дім. «Отже, він вирушив у дорогу й навіть не зайшов до мене попрощатися. Після всього того, що він мені наробив і завдав. Атож, віддячився. Можна подумати, що й ось це приберіг наостанок для мене. Та тепер, здається, вже по всьому».

Та ні, не по всьому. Для пастора прибережено ще одну річ.

Розділ 18

Добравшись до міста, Байрон дізнався, що допіру пополудні зможе побачитися з шерифом, — той всю першу половину дня буде зайнятий з присяжними. «Мусите почекати», — сказали Байронові.

— Гаразд, — відповів він. — Я вмію.

— Що вмієте?

Та відповіді вони не почули. Вийшовши з шерифової контори, Байрон став під портиком проти південного боку майдану. Над вузькою, мощеною плитами терасою височіли аж по звід кам’яні колони, биті негодою, плямовані цілими поколіннями жувальників тютюну. Повз ці підпори розмірено й невпинно, понуро й безцільно, нагадуючи ченців на монастирському подвір’ї, сновигали селяни в комбінезонах (там і сям стояли й щось цідили крізь зуби молоді городяни, — декотрих Байрон знав як клерків, правників і навіть торговців, — схожі один на одного через той самий вираз владності на обличчях, як у полісменів, що нап’ялили цивільне й не дуже дбають про те, чи приховує ця личина поліційну суть), стиха балакаючи про гроші та врожаї, час від часу спокійно зиркаючи вгору, де суд присяжних за зачиненими дверима лаштувався відібрати життя мало кому з них знаній людині за те, що відібрала життя жінці, яку знало ще менше цих людей. На майдані вишикувалися підводи й запилюжені автомобілі, якими вони приїхали до середмістя, а вулицями й крамничками вешталися невеличкими гуртами їхні жінки та доньки, поволі й так само безцільно, як худоба чи хмари. Байрон стояв досить довго, не рухаючись і ні на що не спираючись, — цей невеличкий чоловік, якого на ім’я й з лиця, дарма що прожив у місті сім років, знало ще менше селян, ніж тих, що знали, як зветься й виглядає убивця чи вбита.

Байрон про це не думав. Тепер йому байдуже, хоча ще тиждень тому було інакше. Тоді не стояв би тут, де кожен може його побачити, а то й упізнати: «Байрон Банч сам, без помічників пожав те, чого не сіяв. Дбав про чужу лахудру, в той час