Рік Рірдан - Син Нептуна, Рік Рірдан

Хейзел охоплювало якесь моторошне відчуття. Дівчина пригадала печеру в затоці Воскресіння, де вона відроджувала Алкіонея, — гнітюча аура злоби і безперервне «бум-бум-бум», наче Геїне серцебиття. Це місце викликало схожі відчуття: наче земля тут намагалась пробудитись і поглинути все, наче гори з обох боків прагнули розчавити їх і весь льодовик.

Аріон пішов грайливою риссю.

— Френку, — промовив Персі, — може, далі пішки?

Френк зітхнув із полегшенням.

— Гадав, ти ніколи не запитаєш.

Вони вдвох спішились і зробили кілька невпевнених кроків. Крига здавалась стійкою. А через те, що її вкривав тонкий шар снігу, ще й не дуже слизькою.

Хейзел верхи вирушила вперед. Персі й Френк йшли обабіч її, тримаючи лук і меч напоготові. Вони дійшли до воріт без жодних перешкод. Хейзел була навчена помічати ями, тенета, сильця та всілякі інші пастки, з якими стикались римські легіони протягом століть на ворожій землі, але зараз не бачила нічого подібного — тільки відчинені скрижанілі ворота та замерзлі прапори, що тріщали на вітру.

Усю вію Преторію було видно як на долоні. На перехресті доріг перед принципією зі снігових блоків стояла висока постать у темних одіяннях, закута в кайдани.

— Танатос, — пробурмотіла Хейзел.

Її душу наче потягнуло вперед — просто до Смерті, — немов пил до пилососа. В очах потемніло. Вона майже звалилась з Аріона, але Френк підтримав її, не давши впасти.

— Ми з тобою, — промовив він. — Ніхто тебе не забере.

Хейзел стиснула його долоню. Їй не хотілось його відпускати. Френк здавався таким надійним, таким упевненим, але від Смерті він не міг її захистити. Його власне життя залежало від напівспаленої скіпки.

— Усе гаразд, — збрехала вона.

Персі тривожно подивився навколо.

— Де вартові? Де велетень? Це точно пастка.

Щоб не спокуситися повернути назад, Хейзел погнала Аріона крізь ворота. Розташування будівель було таким знайомим: бараки когорт, лазні, арсенал. Один в один Табір Юпітера, тільки втричі більший. Навіть верхи на коні Хейзел почувалась крихітною і незначною, наче проїжджала містом, спорудженим богами.

Вони спинились, за десять футів від постаті в чорному.

Опинившись тут, Хейзел відчула палке бажання нарешті закінчити ці пошуки. Вона розуміла, що зараз опинилася в більшій небезпеці, ніж коли билась з амазонками, чи захищалась від грифонів, чи дерлась на льодовик верхи на Аріоні. Варто було Танатосу тільки доторкнутися, і вона помре.

Та водночас Хейзел знала, що якщо вона не доведе ці пошуки до кінця, якщо мужньо не піде назустріч своїй долі, то все одно помре, але як боягузка і невдаха. Судді мертвих не будуть такими поблажливими вдруге.

Аріон легким галопом ходив туди-сюди, відчуваючи її занепокоєння.

— Добридень, — Хейзел ледве змусила себе заговорити. — Пане Смерть?

Постать у каптурі здійняла голову.

Миттю весь табір ожив. Із бараків, принципії, арсеналу та їдальні з’явились постаті в римських обладунках. Але це були не люди. Це були тіні — спантеличені привиди, з якими Хейзел прожила стільки десятиліть на Асфоделевих луках. Їхні тіла були просто згустками чорного диму, але їм вдавалось втримувати на собі лускаті нагрудники, поножі та шоломи. У димних руках вони тримали пілуми та зім’яті щити. Плюмажі на шоломах центуріонів були скрижанілими й обшарпаними. Більшість тіней прямувало до них пішки, але двоє вискочили зі стійл на золотій колісниці, яку тягнули чорні привиди-коні.

Побачивши собі подібних, Аріон гнівно вдарив копитом об землю.

Френк стиснув лук.

— Так, це таки пастка.

XLIV Хейзел

Привиди вишукалися в шеренги й оточили перехрестя. Їх було близько сотні — не весь легіон, але більше ніж когорта. Деякі тримали рвані знамена П’ятої когорти Дванадцятого легіону — з того приреченого походу на чолі з Майклом Варусом у вісімдесятих роках. У руках інших були незнайомі Хейзел штандарти та емблеми, наче ці привиди померли в інші часи, на інших завданнях і, можливо, навіть не належали до Табору Юпітера.

Більшість воїнів тримали зброю з імперського золота — тут його було більше ніж в арсеналі Дванадцятого легіону. Хейзел відчувала його потужну силу, відчувала його дзижчання навколо неї, що лякало навіть більше за тріск льодовика. Вона подумала про те, щоб скористатися цим золотом, можливо, обеззброїти привидів, але боялась пробувати. Імперське золото — не звичайний коштовний метал. Воно згубне для напівбогів і чудовиськ. Керувати усією цією зброєю — усе одно що керувати ядерним реактором. Якщо вона не впорається, то може стерти льодовик Хаббард з мапи світу і вбити своїх друзів.

— Танатосе! — Хейзел повернулась до постаті в мантії. — Ми прийшли тебе врятувати. Якщо ти керуєш цими тінями, накажи їм...

Її голос обірвався. З голови бога впав каптур, а за ним впала і вся мантія — Смерть розпростер крила і залишився в чорній туніці без рукавів. Хейзел ніколи в житті не бачила таких вродливих чоловіків.

Його шкіра була кольору тикового дерева, темна і блискуча, наче стіл для ворожіння Королеви Марі. Медово-золоті очі нагадували очі Хейзел. Він мав струнке і м’язисте тіло, царствене обличчя та чорне волосся, що хвилями спадало на плечі. Його крила мерехтіли синім, чорним і пурпуровим кольорами.

Хейзел пригадала, що має дихати.

«Прекрасний» — ось влучне слово для опису Танатоса. Не вродливий, не привабливий чи щось подібне. Він був прекрасним, наче ангел — неминущий, досконалий, недосяжний.

— Ох, — ледве чутно промовила вона.

Зап’ястки бога сковували крижані кайдани, ланцюги яких врізались просто в замерзлу землю. Ноги були босими, і так само закутими.

— Купідон, — промовив Френк.

— Занадто мускулистий Купідон, — погодився Персі. 

— Ви мені лестите, — промовив Танатос. Його голос був не менш чарівним, ніж він сам — грудний і співучий. — Мене часто сприймають за бога кохання. Смерть і Кохання мають більше спільного, ніж вам здається. Але я — Смерть. Запевняю вас.

Хейзел запевняти було не обов’язково. Вона почувалась так, наче її тіло складається з попелу і будь-якої миті готове розсипатись і всмоктатися в нікуди. Танатосу треба тільки наказати їй померти, і вона звалиться з ніг: її душа підкориться цьому прекрасному голосу і цим прекрасним очам.

— Ми... ми тут, щоб урятувати вас,— ледве