Рік Рірдан - Син Нептуна, Рік Рірдан

— Урятувати мене?.. — Танатос примружив очі. — Ти розумієш, про що говориш, Хейзел Левек? Розумієш, що це означатиме?

Персі вийшов уперед.

— Ми гаємо час.

Він рубанув мечем по ланцюгах, що сковували бога. Небесна бронза задзвеніла від удару об кригу, але Анаклузмос прилип до ланцюга, наче той був змащений клеєм. Уздовж клинка почав повзти іній. Персі несамовито засмикав рукоятку. Френк поспішив йому на допомогу. Удвох їм ледь удалось відірвати Анаклузмос саме тієї миті, коли паморозь вже майже дісталася рук.

— Це марно, — байдуже промовив Танатос. — А щодо велетня, то він поряд. Ці тіні не мої. Вони служать йому.

Очі Танатоса пробіглись рядами примарних воїнів. Ті збентежено засіпались, наче їх пронизав полярний вітер.

— То як нам вас звільнити? — наполегливо запитала Хейзел.

Танатос повернув очі до неї.

— Дочко Плутона, дитино мого повелителя, з усіх людей на світі тобі моє звільнення потрібно найменше.

— А ви гадаєте, я цього не розумію? — Очі Хейзел саднило, але їй остогидло бути слабкою.

Сімдесят років тому вона вже була слабким наляканим дівчам і втратила мати через те, що почала діяти запізно. Тепер Хейзел — римський солдат і не хоче припускатися власних помилок. Вона не підведе друзів.

— Слухай, Смерте. — Вона оголила спату, а десь позаду зухвало заіржав Аріон. — Я повернулася з того світу і подолала тисячі миль не для того, щоб мені казали, яка я дурна, бо тебе звільняю. Якщо я помру — ну й нехай. Я битимусь з усією цією армію, якщо доведеться. Просто скажи нам, як зламати кайдани.

— Цікаво. — Якусь мить Танатос її розглядав. — Припускаю, ти розумієш, що ці тіні колись були напівбогами, як ви. Вони боролись за Рим, але померли, не здійснивши своїх подвигів. Як і тебе, їх відправили на Асфоделеві луки. А тепер Гея пообіцяла їм друге життя, якщо вони боротимуться на її боці. Авжеж, якщо ти звільниш мене і переможеш їх, бідолахам доведеться повернутись у Підземне царство, де їм і місто. За зраду богів на них чекає вічна кара. Вони не такі вже й відмінні від тебе, Хейзел Левек. Ти впевнена, що хочеш звільнити мене і навіки проклясти ці душі?

Френк стиснув кулаки.

— Це. несправедливо! Ти хочеш звільнитись чи ні?

— Справедливо... — задумливо промовив Смерть. — Ти не уявляєш, як часто я чую це слово, Френку Чжане, і як мало воно означає. Хіба справедливо, що твоє життя горітиме так яскраво і недовго? Хіба справедливим було те, що я забрав твою мати до Підземного царства?

Френк похитнувся, наче його вдарили в обличчя.

— Ні, — сумно промовив Смерть. — Несправедливо. Однак їй був час піти. Смерть не знає справедливості. Якщо ви звільните мене, я виконуватиму свої обов’язки. Але ці тіні, звісно, спробують вас зупинити.

— Отже, якщо ми вас відпустимо, нас оточить зграя димових чорних типів із золотими мечами, — підбив підсумок Персі. — Мене влаштовує. Як нам зламати кайдани?

Танатос посміхнувся.

— Тільки полум’я життя здатне розплавити кайдани смерті.

— Без загадок, будь ласка. — попросив Персі.

— Це не загадка, — голос Френка тремтів.

— Френку, ні, — слабко промовила Хейзел. — Має бути інший вихід.

Над льодовиком зарокотів чийсь регіт. Громоподібний голос промовив:

— Друзі мої! Я так довго чекав на вас!

За воротами табору стояв Алкіоней. За розмірами він перевищував навіть Полібота, якого вони бачили в Каліфорнії. У нього була золота шкіра, платинова кольчуга й залізний жезл, розміром з тотемний стовп. Іржаво-червоні драконячі ноги з тріском давили кригу на шляху велетня до табору. У рудому, заплетеному в дреди, волоссі блищало коштовне каміння.

Хейзел уперше бачила Алкіонея повністю сформованим, але знала його краще за власних батьків. Це вона його створила. Місяцями збирала золото та коштовності з-під землі, щоб створити це чудовисько. Вона пам’ятала діаманти, що тепер були його серцем. Пам’ятала нафту, що тепер текла в його жилах замість крові. Понад усе на світі Хейзел прагнула його знищити.

Велетень наблизився, широко посміхаючись і блискаючи твердими срібними зубами.

— А, Хейзел Левек, — промовив він, — твоє втручання дорого мені коштувало. Коли б не ти, я би прокинувся десятки років тому і цей світ уже належав би Геї. Але це. нічого! — Він простягнув руки, вихваляючись військом примарних солдатів. — Вітаю, Персі Джексоне! Вітаю, Френку Чжане! Я — Алкіоней, смерть Плутона, новий повелитель Смерті. А це — ваш новий легіон.

XLV Френк

«Смерть не знає справедливості». Ці слова не припиняли лунати у Френковій голові.

Його не лякав золотий велетень. Не лякала армія тіней. Але від самої лише думки про звільнення Танатоса Френкові хотілося скрутитись у клубок. Цей бог забрав його матір!

Френк розумів, що має зробити, щоб зруйнувати ті окови. Марс його попередив. Розповів, чому кохав Емілі Чжан так сильно: «Вона завжди ставила обов’язок перед усім іншим. Навіть перед власним життям».

Тепер Френкова черга.

Мамина медаль у кишені зігрівала його. Він нарешті зрозумів її вибір. Зрозумів, чому вона врятувала товаришів ціною власного життя. Збагнув, що намагався сказати йому Марс: «Обов’язок. Жертва. Ці речі щось означають у цьому житті».

Нарешті міцне сплетіння злості та образи — той клубок скорботи, який Френк носив у грудях із часів похорон, — почав зникати. Хлопець зрозумів, чому мати так і не повернулась додому. За деякі речі варто помирати.

— Хейзел, — він намагався говорити твердим голосом. — Той згорток, що ти зберігаєш для мене, — він мені потрібен.

Хейзел стривожено глянула на нього. Верхи на Аріоні вона була, наче цариця, могутня і прекрасна, із цим каштановим хвилястим волоссям, що спадало на плечі, та вінцем навколо голови, утвореним інієм.

— Френку, ні. Має бути інший вихід.

— Будь ласка. Я... я знаю, що роблю.

Танатос посміхнувся і підняв заковані зап’ястки.

— Ти маєш рацію, Френку Чжане! На війні жертви неминучі.

Чудово. Якщо смерть схвалила його наміри, то Френк був певен, що наслідкам він не зрадіє.