Рік Рірдан - Зниклий герой, Рік Рірдан

«Герої Олімпу» - цикл жанру героїчного підліткового фентезі, який є довгоочікуваним продовженням популярної серії «Персі Джексон» від славнозвісного Ріка Ріордана. У першій книзі «Герої Олімпу. Зниклий герой» справджується Велике Пророцтво: сили, страшніші за титанів, загрожують Олімпу та всьому людству, чудовиська не затримуються в Тартарі, а мертві повертаються із Підземного царства... У відповідь на все це Зевс зачиняє Олімп і забороняє Богам говорити зі своїми дітьми-героями. Типова поведінка самозакоханих, упертих і збаламучених богів? Чи справа в загрозі розкриття страшної таємниці, яку олімпійці ретельно приховували протягом століть? А може, хтось керує їхньою свідомістю?

Герої Олімпу. Книга 1. Зниклий герой

Оцифровано телеграм-спільнотою БУКХАБ для всіх українців в 2025 році

НЕ ДЛЯ ПРОДАЖУ!

Цю та багато інших кльових книг можна знайти в телеграм-каналі БУКХАБ.

Підтримуйте українських видавців і Захисників України.

I ДЖЕЙСОН

Навіть до удару блискавкою день у Джейсона видався поганим.

Хлопець прокинувся на задньому сидінні автобуса, не знаючи, де знаходиться, і тримаючи за руку невідому дівчину. Ну гаразд, ця частина дня була не зовсім поганою. Дівчина приваблива. Але він не розумів, хто вона така і що вони тут роблять. Джейсон підвівся і потер очі, намагаючись щось збагнути.

Попереду кілька десятків підлітків, розвалившись на сидіннях, слухали музику на своїх айподах, балакали або дрімали. Усі здавалися його однолітками. Їм виповнилося п’ятнадцять... чи шістнадцять? А оце вже лякало. Він не пам’ятав, скільки йому років.

Автобус гуркотів по труській дорозі. За вікном під яскравим блакитним небом розкинулася пустеля. Джейсон був переконаний, що не мешкає в пустелі. Він намагався пригадати хоч щось... Останнє, що він пам’ятав...

Дівчина стиснула його долоню.

— Джейсоне, усе гаразд?

Вона була вдягнена у вицвілі джинси, похідні черевики та вовняну лижну куртку. Кошлате каштанове волосся було нерівно обстрижене, тоненькі прядки звисали по боках. На ній не було макіяжу, вона, вочевидь, намагалася не привертати до себе увагу. Але це не працювало. Дівчина була занадто привабливою. Її очі, здавалось, змінювали колір, наче калейдоскоп, — карі, блакитні, зелені.

Джейсон відпустив її долоню.

— Я не...

У Джейсона мурахи побігли по шкірі: тренер знає, що його тут не має бути. Зараз він покличе Джейсона до себе й запитає, що той робить у автобусі, — і що йому на це відповідати?

Але тренер Хедж відвів погляд і прокашлявся.

— Прибуваємо за п’ять хвилин. Залишайтеся зі своїм напарником. Не загубіть робочі зошити. І якщо хтось із вас, пиріжки, учинить гармидер на цій екскурсії, я власноруч відправлю його назад до гуртожитку у такий спосіб, що навіть згадувати буде лячно.

Він узяв бейсбольну биту й ляснув нею по уявному м’ячу.

Джейсон подивився на дівчину, яка сиділа поруч.

— Він має право розмовляти з нами таким чином? Вона знизала плечима.

— Аякже. Це ж «Школа дикунів». «Де діти — дикі звірі».

Вона вимовила фразу так, наче це був їх старий спільний жарт.

— Сталось якесь непорозуміння, — сказав Джейсон, — я не повинен тут бути.

Хлопець попереду озирнувся і розсміявся.

— Авжеж, Джейсоне! Усі ми не повинні тут бути. Я не втікав шість разів, а Пайпер не цупила «БМВ».

Дівчина зашарілася.

— Я не цупила те авто, Лео!

— Ох, я забув, Пайпер. Що ти там розповідала? Ти попросила продавця позичити тобі ту машину?

У передній частині автобуса вигукнув учитель:

— Агов, пиріжки, увага!

Чолов’яга, вочевидь, був тренером. Його бейсболка була так низько насунута на лоба, що очі-намистинки ледве визирали з-під неї. Він мав ріденьку козлину борідку і кислий вираз обличчя, наче з’їв щось запліснявіле. Яскрава помаранчева теніска окреслювала м’язисті руки й груди. Нейлонові спортивні шорти та кросівки фірми «Найк» були бездоганно білими. На шиї висів свисток, а на поясі — мегафон. Тренер виглядав би загрозливо, якби не був метра півтора заввишки. Коли він став у проході між сидіннями, один зі студентів вигукнув:

— Підведіться з колін, тренере Хедже!

— Я все чув!

Тренер оглянув автобус у пошуках нахаби. Але його очі зупинилися на Джейсоні і стали ще розлюченішими, ніж були.

Він подивився на Джейсона, піднявши брови, немов запитуючи: «Можеш у таке повірити?».

Лео виглядав, як латиноамериканський ельф Санта-Клауса: кучеряве чорне волосся, загострені на кінцях вуха, жваве дитяче обличчя і пустотлива посмішка, що одразу давала зрозуміти: цьому хлопцеві не варто доручати сірники чи гострі предмети.

Його довгі скорохвацькі пальці не вгамовувались ані на секунду — торохтіли по сидінню, засовували волосся за вуха, грались із ґудзиками на армійській куртці. Цей хлопчина або був гіперактивним від народження, або знаходився під дією такої кількості цукру та кофеїну, що її б вистачило, аби спричинити серцевий напад у індійського буйвола.

— Що б там не було, — сказав Лео, — сподіваюся, у вас є робочі зошити, тому що зі свого я зробив паперові кульки для плювання ще кілька днів тому. Чого ти так на мене витріщаєшся? Хтось знову розмалював моє обличчя?

— Ми не знайомі, — відповів Джейсон.

Лео вищирився немов крокодил.

— Ти правий. Я не твій найкращий друг. Я його злий клон.

— Лео Вальдес! — заволав тренер Хедж. — Якісь проблеми там позаду?

Лео підморгнув Джейсону.

— Дивись.

Він обернувся.

— Перепрошую, тренере! Вас погано чути. Не могли б ви скористатися своїм мегафоном, будь ласка?

Тренер Хедж задоволено крякнув, наче тільки й чекав нагоди. Він зняв мегафон з пояса й повторив, але тепер уже говорив голосом Дарта Вейдера[1]. Підлітки зареготали. Тренер спробував знову, але цього разу мегафон проревів:

— Корова мукає «му»!

Підлітки здійняли ще більший галас. Тренер шпурнув мегафон на підлогу.

— Вальдес!

Пайпер придушила сміх.

— Боже мій, Лео! Як ти це зробив?

З рукава Лео вислизнула крихітна викрутка «Філіпс».

— Я особливий хлопчина.

— Народ, серйозно, — заблагав Джейсон. — Що я тут роблю? Куди ми їдемо?

Пайпер насупила брови.

— Джейсоне, ти що, жартуєш?

— Ні. Я гадки не маю...

— Та він точно жартує, — сказав Лео. — Намагається помститися мені за ту піну для гоління, що я поклав у його желе, еге ж?

Джейсон тупо витріщився на нього.

— Ні, я гадаю, він не жартує, — Пайпер спробувала знову взяти його за руку, але хлопець звільнився.

— Перепрошую, — сказав він, — я не... я не можу...

— От і добре! — заволав тренер Хедж попереду. — Задній ряд щойно добровільно погодився прибрати за всіма після ланчу.

Решта підлітків схвально загомоніла.

— От так щастя, — пробурмотів Лео.

Але Пайпер не відводила очей від Джейсона, ніби не могла визначитися: ображатись їй чи хвилюватися.

— Ти вдарився головою чи що? Ти справді не знаєш, хто ми?

Джейсон безпомічно знизав плечима.

— Усе навіть гірше.