Salamander - Темні нащадки, Salamander

Її ноги підкосилися, і вона впала на коліна поруч із тілом батька. Її руки тремтіли, коли вона торкнулася його обличчя. Його очі були заплющені, а вираз обличчя нарешті був спокійним.

- Я ненавиділа тебе... - зірвався її голос. - Але водночас... я хотіла, щоб ти любив мене.

Даріус підійшов ближче, але не одразу наважився торкнутися її. Він бачив, як вона плаче, і відчував, як цей момент розриває його серце.

- Ауреліє... - тихо промовив він.

Вона підняла голову, її погляд був сповнений болю.

- Це не повинно було бути так, Даріусе, - прошепотіла вона. - Я хотіла миру. Хотіла, щоб він хоча б раз побачив у мені доньку, а не ворога.

Даріус присів поруч і поклав руку їй на плече.

- Він бачив, - сказав він тихо. - Можливо, не так, як ти хотіла. Але в останні моменти він визнав це.

Аурелія захитала головою, сльози все ще текли.

- Я не знаю, чи зможу жити з цим, - зізналася вона.

Даріус стиснув її плече міцніше, нахиляючись ближче.

- Ти сильна. Ти зможеш, бо ти - королева. Але зараз ти можеш плакати. Ти маєш на це право.

І Аурелія дозволила собі знову заплакати, схилившись на плече брата. Її сльози змішалися з кров'ю, що заливала кам'яну підлогу, але саме в цей момент вона відчувала себе найбільш людяною за все своє життя.

- Пам'ятаєш, як усе це почалося? - раптом прошепотіла вона. Її голос був хрипким, але сповненим гіркоти.

Даріус мовчав, але його очі потемніли. Він чудово знав, про що вона говорить.

- Морван, - продовжила Аурелія, - він завжди був таким... жорстоким. Але я думала, що він ніколи не зайде так далеко.

Даріус зітхнув.

- Я пам'ятаю той день, - сказав він. - Матір тримала нас біля себе, коли він увірвався до зали. Її голос був таким спокійним, навіть коли він кричав. Вона намагалася нас захистити до останнього...

Аурелія заплющила очі, і перед нею знову постала та жахлива сцена. Їй було лише чотири роки, але ті моменти врізалися в пам'ять назавжди. Величезна зала, колони, що тягнулися до стелі, і матір, яка стояла перед ними, мов незламна стіна. Вона тримала Аурелію за руку, а Даріуса міцно притискала до себе. Її обличчя було блідим, але голос залишався рівним, навіть коли двері розчахнулися, і в залу влетів Морван.

Його кроки були важкими, а очі палали люттю. Він кричав щось про зраду, про те, що вони повинні заплатити. Аурелія не розуміла всіх слів, але відчувала страх, який пронизував її до кісток. Вона дивилася, як Морван підходить ближче, як меч у його руці блищить у світлі смолоскипів. Матір підняла руку, мов намагаючись зупинити його.

- Ти не торкнешся моїх дітей, - сказала вона тихо, але твердо.

Морван засміявся, його сміх був гучним і холодним, мов лід. Потім усе сталося надто швидко. Він рвонув уперед, і матір відштовхнула їх назад. Аурелія впала на підлогу, її маленькі руки вчепилися в брата, який намагався підняти її. Вона бачила, як Морван замахнувся, як матір підняла руки, щоб захиститися, але меч все одно знайшов свою ціль.

Крик матері, короткий і розпачливий, розітнув повітря. Її тіло впало на холодний камінь, а темно-червона кров розтеклася навколо. Аурелія не могла відірвати очей від цієї картини. Вона тремтіла, її серце билося так сильно, що здавалося, ось-ось вирветься з грудей.

- Вона була такою сильною, - прошепотіла Аурелія, повертаючись до реальності. Її кулаки були стиснуті, а сльози текли по щоках. - І тепер я розумію, як їй було важко.

- Вона хотіла, щоб ти жила, - відповів Даріус, його голос був сповнений тепла. - Вона знала, що ти станеш тією, хто змінить усе.

Аурелія знову схилилася на його плече, дозволяючи спогадам і сльозам затопити її. Вона знала, що цей біль залишиться з нею назавжди, але водночас він ставав її силою.