Salamander - Темні нащадки, Salamander

Морван лежав на холодній кам'яній підлозі, його подих був важким і уривчастим. Аурелія стояла над ним, міцно стискаючи в руках меч, з якого стікали краплі крові. Її обличчя було сповнене рішучості, але в очах блукала тінь сумніву.

- Доню, я завжди знав, що помру від твоєї руки, - промовив Морван, дивлячись на Аурелію з тим самим холодом, що завжди ховав його справжні емоції. 

Він на мить замовк, його погляд затуманився, ніби він поринув у спогади, які досі боліли.

- Я добре пам'ятаю той день, - продовжив він, притишивши голос. - Небо було похмурим, важкі хмари нависали над палацом, наче передчуття бурі. У повітрі витала напруга, і навіть вірні слуги боялися наблизитися до мене. Оракул ще за тисячі років сказав, що твій прихід змінить усе. Що ти станеш причиною мого падіння.

Морван зробив глибокий вдих, ніби намагався стримати емоції, що підступали до горла.

- Я пам'ятаю, як увійшов до кімнати. Ти лежала там, така крихітна, беззахисна. Ледь дихала. У моїй руці був кинджал. Я переконував себе, що це необхідно. Що це правильно. Що це єдиний спосіб уникнути пророцтва. Але тоді... - Він замовк, опустив голову і стиснув кулаки, ніби намагаючись приборкати власні думки. - Ти відкрила очі. Вони були такими чистими, такими прозорими. І ти дивилася на мене... не з острахом, не з ненавистю, а просто... з довірою.

Його голос затремтів, і він відвів погляд, ніби боявся зустрітися з її очима зараз, так само, як і тоді.

- Я відчув щось, чого не відчував століттями. Це було не страх і не слабкість. Це було щось інше. Щось, що змусило мене опустити зброю. Я стояв там, нерухомо, як статуя, дивлячись на тебе. І зрозумів: я не можу. Я не можу цього зробити.

Він провів рукою по обличчю, намагаючись приховати біль, що відбився у кожному його слові.

- Я кинув кинджал. Наказав слугам доглядати за тобою. Я знав, що це рішення стане моїм кінцем. Знав, що пророцтво збудеться. Але тоді... тоді мені здавалося, що я вперше за довгий час зробив щось правильне.

Морван замовк, його погляд знову зустрівся з Аурелією. Аурелія здригнулася. Її руки, які досі міцно тримали меч, трохи ослабли.

- Але чому? - її голос тремтів. - Чому ти тоді ненавидів мене весь цей час?

Морван всміхнувся, але в його усмішці не було ні тепла, ні жалю.

- Бо я бачив у тобі те, чого завжди боявся. Ти сильніша за мене. Сміливіша. Ти - майбутнє, яке я не міг контролювати. І навіть зараз, перед обличчям смерті, я бачу, як ти перевершуєш мене.

Його слова впали важким тягарем на її серце. Але вона знала, що це був останній раз, коли Морван, її батько, сказав їй правду.

Аурелія важко дихала, її серце калатало, як скажене. Вона намагалася знайти в його словах сенс, але замість цього відчувала лише гіркоту.

- Ти хотів контролювати мене? - її голос був сповнений гніву і розпачу. - Ти не бачив у мені доньку. Лише загрозу.

Морван повільно підвів голову, його темні очі, схожі на бездонну прірву, зустріли її погляд.

- Я бачив у тобі силу, яка зруйнує все, що я побудував. Ти думаєш, що все це - лише боротьба за владу? Ні, доню. Це боротьба за виживання. Я бачив, як твоя мати помирала через твою долю. Я бачив майбутнє, де ти стоїш на руїнах мого світу. І я вирішив, що краще знищити тебе, ніж дозволити цьому статись. Але я не зміг.

Аурелія зробила крок уперед, стискаючи меч. Її руки більше не тремтіли.

- Ти зруйнував мене, Морване. Ти зробив усе, щоб я ненавиділа тебе. І ти знаєш, що найболючіше? Ти був правий. Я сильніша за тебе. І саме тому ти впадеш сьогодні.

Вона підняла меч, його лезо відбивало тьмяне світло, що проникало крізь тріщини в залі.

Морван підвівся на одне коліно, кров текла з його боків, але на його обличчі з'явився дивний спокій.

- Ти станеш великою королевою, Ауреліє, - сказав він тихо, майже шепотом. - Ти - моя найбільша перемога. І мій найбільший провал.

Її меч злетів у повітря, і на мить світ затих. Коли він опустився, все змінилося назавжди.

Лезо меча пройшло крізь груди Морвана, і все ніби застигло. Аурелія відчула, як метал пробив тіло, але разом із цим щось пробило і її душу.

Морван похитнувся, але не впав одразу. Його очі, темні як ніч, наповнилися чимось, чого Аурелія ніколи не бачила в ньому раніше. Спокоєм.

- Ти зробила це, - прошепотів він, важко вдихаючи. - І тепер ти вільна, доню. Вільна від мене, від моєї тіні.

Він нахилився вперед, а Аурелія інстинктивно відступила, відчуваючи, як її руки тремтять. Морван повільно впав на підлогу, його крила розпростерлися позаду, а чорна кров почала стікати по каменю, малюючи химерні візерунки.

- Ти можеш ненавидіти мене скільки завгодно, - сказав він, його голос ледве долинав до її вух. - Але ти завжди будеш частиною мене. Як і я частиною тебе.

Аурелія стояла, мов закам'яніла. Її погляд ковзав по його тілу, що більше не рухалося. У залі запанувала моторошна тиша, порушувана лише звуком її власного дихання.

- Я не твоя, - прошепотіла вона, опускаючи меч. Її голос зірвався, і сльози непрохано навернулися на очі. - І ніколи не буду.

Вона зробила кілька кроків назад, залишаючи тіло Морвана позаду. Корона, яка лежала на троні, тепер належала їй. Але замість тріумфу вона відчула лише порожнечу.

- Королево, - прозвучав знайомий голос. Аурелія озирнулася і побачила Даріуса, який стояв у дверях з мечем у руках. Його погляд був сповнений суму, але також гордості. - Ти зробила те, що мусила.

Вона мовчала, лише кивнула.

- І що тепер? - запитала вона, її голос був тихим, майже невиразним.

Даріус підійшов ближче, поклавши руку на її плече.

- Тепер ти змінюєш усе, - сказав він. - Це твій час, Ауреліє. Твій шанс зробити світ іншим.

Аурелія опустила меч, і її плечі здригнулися. Тиша, яка запанувала в тронній залі, була нестерпною. Вона не могла більше стримуватися. Сльози самі собою покотилися по її щоках.

- Чому? - прошепотіла вона, не знаючи, до кого звертається - до Морвана, що лежав перед нею, чи до самої себе. - Чому все повинно було бути так?