В'ячеслав Васильченко - Tattoo. Читання по очах

подумав Лисиця, напружившись. – План є план. А вона старанний виконавець. Не відступить. Тримайся».

– Нічого цікавого, – зморщив фейс професор, теж кажучи тихо. – Убитий – Платон Піменов – дивна людина. Для мене татуювальники – це Кречетів типаж. Грубі, жорсткі мужики. Рокери. Нахабні й брутальні. А тут…

– Ботан? – підкинула варіант Олена. – Мамусин синочок?

– Щось середнє, – удав безтурботного професор. – І люди йому не такі. І світ поганий. І все навколо – суцільний обман. А як на мене, – фізично треба більше працювати. Менше думатимеш. Ото, дивись, і попустить. Багато філософії – це як багато грошей. Починаєш втрачати зв’язок із реальністю. А потім боляче падати. Як не крути, а гепнешся на землю.

– Але ж це не причина для вбивства? – застрибнула в сідло улюбленого коника Олена. І «старший слідчий» випхався з неї ніби шило з мішка.

– Хтозна, – стенув плечима Богдан. – Із того, що маємо, не можна сказати напевно. Усе таке невиразне. Бліде. Нечітке.

– Піменова вбили так само, як і Кречета, – зауважила Олена, з чим не можна було не погодитись.

– Так, – підпер руками підборіддя «майже-журналіст» і говорив усе так же тихо. – Але це не доводить, що вбивця той самий. Імітації ніхто ще не скасовував. Чом би й не пустити слідство хибним шляхом? Ідея не оригінальна, але помічна. Тут може бути те ж саме.

– Може, – стенула плечима дівчина. – А може, й ні. Якщо між убитими є зв’язок. А він є. Кречет же теж ніби з Тореза?

– Так. Народився там. А потім навчався в сімдесятій гімназії. Тут. У Донецьку. Яку пізніше закінчив і Піменов.

– Отак? – напружилася старший слідчий. – Так тут і треба ж потанцювати.

Лисиця уважно стежив за нею. Про свою «дотичність» до гімназії не згадала. А був же шанс.

– Та ми ж і гопака, і нижній брейк, – повів захоплено професор. – Але більше нічого не знайшли. Може, вони й знайомі не були. В усякому разі, про це нам невідомо. Але, крім татуювальництва, є ще одна ниточка, спільна для них.

– І що ж це?

– Секта мінеритів, – сказав Богдан і вперся в дівчину очима. – Не чула про неї?

– Та хто ж тут не чув? – Олена широко всміхнулася. – Збіговисько клоунів. Татух наробили і гнуть кирпу. Герметичну секту клеять із себе. А насправді – цирк. Лохотрон. Верхи можуть, а низи хочуть.

– А в тебе ж теж є татуха їхня. – Професор пішов ва-банк.

– А ти помітив? – встромила в чоловіка уважні очі Олена. – Мені здавалося, ти тоді був аж надто зайнятий для цього.

Лисиця почервонів. І справді. Та ніч була такою шаленою. Але не чекав він таких слів від богині. Зате міг чекати від «актриси». Але хто з них це сказав? Розбирайся.

– То ти теж сект… сектантка?

– Що? – дівчина зайшлася сміхом. – Ну, ти даєш! Ні, звісно. То просто тату.

– Добре. Тату. Але чому саме таке?

– Довга історія.

– Я нікуди не поспішаю.

– Воно тобі не треба.

– Не треба б – не питав.

– Я найбільше не терплю насильства.

– Тут немає жодного насильства. Просто хочу дізнатися.

– Проти моєї волі?

– А чому ти не хочеш розказати?

– Мені не дуже приємно.

– Ти ж казала, що я тобі не чужий. Хіба не маю права?

– Не знаю.

– Розкажи – ніби психологу. Стане легше. І проблема зменшиться. – Лисиця ще раз глянув на плазму. Ішли англійські титри.

– Не думаю, – заперечливо покрутила головою дівчина.

– Ти спробуй. А раптом вийде? – Лисиця продукував щирість шаленими тоннами.

– Гаразд… – здалася пані капітан. Чи просто продовжила гру? – Якось ми на роботі понапивалися… Але, – Олена ніби враз отямилася й відразу ж виправилася: – то було тільки раз. Після того майже не вживаю.

– І? – не звернув уваги на ці деталі професор.

– І я побилася об заклад. З Колесниченком.

«Колесниченко? – стрельнуло у Лисиці в голові й кулаки несвідомо стиснулись. – Цей чмир-“алігатор”? Дідько! Роздавив би його, як таргана».

– Про що? – спробував сказати лагідно вголос, придавивши в собі цей спалах гніву. Майже вийшло.

– Що зваблю Луньова.

– Луньова??? – ледь не вистрибнули на волю Лисицині очі. – А це ще що за кадр?

– Та є в нас у слідстві один. Кажуть про нього, що він, ну, цей, нетрадиційний, частенько в забігайлівці одній гламурній буває. Ну, дуже гламурній.

– «Алі-Баба-Алі-Дід»? – видав Богдан.

– А ти звідки знаєш?

– Я багато про що знаю.

– Я починаю тебе боятися.

«Знала б ти, як я тебе боюся», – блимнуло в Лисиці.

– І що ж було далі? – запитав уголос.

– Нічого в мене не вийшло.

– Тобто? – аж подався вперед Богдан. – У тебе – і не вийшло? Так буває?

– Угу. Які тільки викрутаси біля нього не виробляла, як не вишивала, а він – хоч би що.

– Так і не підморгнув?

– Навіть не глянув.

– Залізний Фелікс…

– Ще крутіший.

– Ну а татуху де набила? Не в Кречета?

– Ні. В Юрґена.

– А хіба такі тату можна де завгодно зробити?

– Звісно. Це анциферовці просто байки парять, що тільки «обрані» татуювальники можуть це. А Юрґен – чувак сам по собі. І плювати на все хотів. Живе, як хоче. І робить, що хоче.

– А я чув, що там така дисципліна. І відступників просто вбивають.

– Видають бажане за дійсне. Це все піар. Джинса. Так здається у вас називається замовна брехня?

– Ага. Майже.

– От вони й знайшли одного лузера-журналюгу. Приплатили. Той собі ім’я зробив, а їх розпіарив на цілий Донбас. Круті тобі «масони-ілюмінати». «Коза ностра». Багато хто повірив. І тиражують казочки.

– Отак усе просто? – вирвалося в Лисиці.

– Тобто?

– Ну, така ніби серйозна структура, – почав виправдовуватися.

– Облиш, – зморщила носик дівчина. – Ширма.

– Ну, і що в цій історії неприємного?

– А… Пиятика. Суперечка та дурнувата. Луньов цей, гомик…

– Забудь. Усе ж позаду.

Знову глянув на телевізор. Там саме розпочиналися ще одні пригоди білої людини серед тубільців чергової Амазонії чи ще чогось дикунсько-екзотичного. Ведучий – невисокий чоловік непоказної зовнішності з невеликим барильцем пуза – йшов «непрохідними лісами» і «вводив у курс справи». Вони так часто роблять. Давно вже помітив це.

– Тату ж залишилося, – відповіла дівчина, впіймавши Лисицю «на гарячому». Бо знову погляд відклеївся від неї. Непорядок. Конкуренція. Але нічого не сказала. Тільки суворо «спопелила». – Спочатку хотіла вивести. А потім глянула в дзеркало, подумала і – лишила. Нехай. Пам’ять про дурість. Бачитиму і згадуватиму.

– Краще така пам’ять, ніж, не доведи, Господи, трагічне щось.

– Та тут усього потрошку. У пам’яті й такі дурниці. І трагедії. Вистачає.

– Тепер можна посміятися.

– Мені не дуже смішно. А коли згадаю, як боліло… Нехай йому грець.

– А що – реально болить?

– Стоматолог відпочиває.

– А може – це ти так біль переносиш. А є такі супермени, що нуль емоцій.

– Щасливі.

Офіціант-чепурун приніс замовлення. Акуратно виставив на стіл. Почали вечерю.

Лисиця жував і перемовлявся з «візаві». Жартував. Усміхався. Для стороннього ока здавався щасливим. Насправді ж… У душí він несамовито радів. Витанцьовував. Стрибав від задоволення вище голови. «Актриса» випарувалася. І перед ним – знову богиня. Знову його богиня. Яку – не треба нічого вигадувати – кохав. Широкими очима милувався нею. Пив її звабливий образ. Хотів. Бажав. Прагнув. Після Олениних пояснень у нього ніби камінь з плечей звалився. Чи це просто красива казка? Вигадала на ходу. Або й підготувала давно. Та як перевіриш? Отож. І він переконував себе, що правда. Дуже хотів у це вірити. І – вірив. Тоді все ставало на свої місця. Дівчина зробила дурницю. Шкодує про це. Але тату залишила. Нагадування про хвилинну слабкість. І все тепер буде – як і раніше. І ніяка вона не агентеса. І все він просто вигадав. А це він уміє добре. Сам потрапив до своїх же сітей. І вся та Лисицина «конспірологія» здається тепер дурницею. Яка й на голову не налазить.

Лисиця знову подивився на екран. На автоматі. Тягне його туди. Ідіотизм! Пересісти чи що? Олена ж ось, перед тобою. Насолоджуйся. Живи нею. А він… Телевізора не бачив? Чи NatGeo ніколи не дивився? Але ж ні… Устромив безсоромні баньки…

На екрані – титри: Архіпелаг Мунталай… Наступний напис – острів Пагай-Йота… Далі – плем’я мітитака…

Репортер намагається розвернути життя невідомого дикунського племені різними гранями. Раніше він зосереджено розглядав дивовижну зброю тубільців, тепер уважно