В'ячеслав Васильченко - Tattoo. Читання по очах

– Ну, що там? Закінчили? – випалив одразу. – Багато начудили?

– Не по телефону.

– Тоді терміново жени до мене, – наполегливо попросив професор, а наче й наказав.

– Що сталося? – перелякався донкор.

– Теж не по телефону.

– От зараза! А я вже машину поставив. І коньяку для апетиту грамів по тридцять укинули з товаришем.

– Ти мені дуже потрібен. Є розмова. Та й мене треба підкинути до «Квеста».

– Розмова почекати до завтра не може? І – виклич таксі.

– Не може. І – дуже треба.

– Я заплачу за «таксу».

– Дуже треба.

По той бік запала тиша.

– Добре. Зараз вилітаю. Тільки «антиполіцая» куплю. Запаришся потім права у даївців із зубів видирати.

– Чекаю.

Те, що Марченко ходив завжди з травматикою, Лисиця знав. Тому не нагадував. Конспірація! Свою «пекельну машинку» теж прихопить. Буде такий ось дует.

«Що ж, – промайнуло в професорській голові. – І раніше сумувати не доводилося. А тепер стає й зовсім весело».

Поклав телефон і почав збиратися. А з думок усе не зникала Олена.

«Гадюка! – подумав. – Шкода, що я не лікар. Призначив би їй постільний режим. Зі мною».

Розділ 38. «Оскар» за кращу жіночу роль

Поки доїхали до «Квеста», почув про пограбування. Ігор, правда, розповідав неохоче. Ну, що там? Відімкнули замок. Зайшли. Перевернули все. Але з цінних речей нічого не зникло.

– А в них цінності інші, – відповів на те Богдан. – І цінне теж. Шукали, очевидно, щось, пов’язане з розслідуванням. «Наші невідомі друзі» козирями пішли?

– Наче. Але все таке у мене в надійному місці. Лохонулись хлопці. Фальстарт.

– Ти молодець. Треба Бондаренкові сказати, щоб премію виписав.

– Аби потиличників не виписав. У нього недовго. А без премії я якось…

– А ти його так боїшся… – іронічно штурхонув професор.

– Не так щоб сильно… – теж хмикнув донкор.

А ще Марченко повідав про викрадення в «Tаto Cutugno». Товариш-міліціонер розповів. Так красиво умикнули відомого донецького бізнесмена Георгія Астахова. І від викрадачів ще жодні вимоги не надходили. Досі ніхто нічого не знає. Викрали – і все. А зробило це дівчаче тріо «Стюардеси». Кажуть, вони реальні бортпровідниці. Не так давно працювали в одній з авіакомпаній. Ніхто, правда, не знає, в якій. Заявили про себе зовсім недавно. Але вже встигли провернути кілька гучних справ. На багато тугриків. Славляться зухвалістю. Вигадують різні фішки. Креативні пташки. І – невловимі. Такі ось паралельні світи.

Дівчача тема боляче різонула Лисицю. І він розказав про «кіно» і про свої побоювання. Марченко слухав уважно, зрідка вставляючи свої п’ять копійок. І картину побачив більш-менш ясно. Веселі часи настають.

Машину зупинили в непримітній тихій вуличці, що метрів за сорок виходила на головну. Тут і стоятиме «резерв».

– Приготуй пістоль і чекай, – закомандував Богдан. – Маякну на телефон – одразу ж біжи. Може, встигнеш. – Посмішка вдалася невесела. Веселі вже закінчилися.

– Устигну, – впевнено відповів Марченко. – Я за школу бігав. І в універі потім. «Камеес»[181] усе ж таки. Не дудка з бузини.

– Чудово, – підморгнув професор.

…Зі сріблястого «лачетті» з’явилася чоловіча постать з невеликою сумкою на плечі. Роззирнулася й пішла вздовж вулиці. Рухалася поволі. Упевнено роблячи кожен крок. Ніби все, що оточує, створене його руками. І живе за його законами. Та й сам він, чого там приховувати, і є закон.

Біля головної дороги постать повернула праворуч і, знову роззирнувшись, закрокувала у бік кафе. Там мусило щось відбутися. Але ніхто не знав що.

«Квест» жив уже нічним життям. Це – улюблена його пора. Коли зали наповнюються гамірливими завсідниками чи й просто випадковими людьми, що забрели сюди для відпочинку й насолод. Неонова вивіска переливалася м’яким фіолетовим світлом, розсіваючи затишок і спокій. «Вам сюди», – ніби промовляли улесливі літери-лампи. І постать із цим погодилася. Та й вибору вона не мала.

Олена сиділа за столиком у кутку і не зводила очей зі входу.

«Раніше приїхала, – подумав професор, заходячи. – Снасті розкинула. І тепер лише чекає на рибку. Ось-ось затріпоче в сітці. Гм… Побачимо, казав сліпий».

Угледівши Лисицю, зіграла фантастичну радість, що «ні в казці сказать, ні пером описать».

«Така актриса – і в міліції, – промайнуло в Богдановій голові. – Та ні. Вона там, бо “така актриса”. Інша ж запоре операцію. А ця… Усе тонко. Філігранно. Готуйся!»

– Привіт! – нахилився, узяв за руку й поцілував «актрису» в щічку. Смачненька, трясця її бери! Але ж за цією смакотою – отрута.

Намагався емоцій не показувати. Усміхнений сів навпроти. І опинився у сяєві вбивчої краси. Ліворуч від дівчининої голови зависла плазма. Там знову транслювали NatGeo. Розповідали про мегазаводи. Промайнула емблема «BMW». Цього разу зі звуком. Креатифф.

– Вибач, – видихнув, показуючи, що поспішав. – Запізнився.

– Усе нормально, – сяйнула усмішкою богиня. Таки так. І ні на йоту не менше. Узяла Лисицю за руку. – Я скучила. – І так подивилася на професора, що той ледь не вдавився язиком. Хоч це й неможливо. Не персонаж же ж Томаса Гарриса[182].

«Ой же ж актриса, – пульсувало в мозку. – Ой же актриса».

– Я теж, – почав гладити богинину руку, а сам намагався вирахувати, який «сюрприз» підготувала йому ця хамелеонша.

– Не могла дочекатися зустрічі, – сказала дівчина, виставивши напоказ віддані й ласкаві очі.

«Ну грає, – і далі боровся сам із собою професор, – ну, грає. Якби не знав, повірив би. Змія».

– І я, – не доганяв, як позбутися цих банальностей, Лисиця. Розриваючись між ласкавістю візаві та своїми прозріннями. – Рахував години, – видав іще одну заяложеність.

– Мені приємно це чути, – тихо мовила богиня й подалася ближче. – Я відчуваю таке ж. Якщо ти, звісно, кажеш правду.

Лисицю – ніби об стовп головою: а ти? Що в тебе всередині? За цими прекрасними очима? За цією незворушною і водночас убивчою маскою цариці? Жало гюрзи?[183]

– Ти мені не віриш? – відсахнувся професор.

– Знаєш, – ослабла царицина рука. – Обпеклася на молоці, то й на воду дмухаю.

– Розумію, – відповів Богдан, а очі ковзнули на плазму. Корпус седана якраз фарбували в камері у червоно-перламутровий колір.

– Більше не хочу, щоб серце нарізали тоненькими дольками, – відповіла Олена й засікла, куди блимнув Лисиця. Той теж це помітив, але не вирішив, добре це чи ні.

– Я такого не вмію, – подивився прямо в очі співбесідниці він, але того, що шукав, не знайшов. Побачив лише смуток. Приємний чи гнітючий – не зрозумів. Але тепер знав, що він є.

– Серцем я вірю, а тут, – показала на голову, – підказує берегтися. – Звільнила Богданову правицю від своєї, наманікюреної, лівиці. – Вибач!

– Без проблем, – підняв руки Лисиця й розважливо мовив: – Це твоє серце. Твій розум. Що сильніше – вирішуй сама.

– Я знаю, – опустила очі дівчина. – Просто хочу, щоб ти знав теж. Ти ж мені не чужий.

«Від сценарію не відходить, – подумав професор, хоч спину йому обсипало жаром. – Так працюють профі. Збивають із ніг щирістю, а потім – лежачого – вже контрольним… На “Оскара” вже напрацювала. Із найпершої зустрічі. “За кращу жіночу роль”. А ти, дурень, купився. Так дешево. Западло! Хоча – не дуже й дешево. “Закуліса” просто вирахувала наживку. Хоч і довелося попітніти. Гм… Респект. Професійно».

– Ти мені теж, – тягнувся він і собі до «Оскара», але лишалися кілометри океанів.

Підійшов офіціант і виклично зупинився. Ха! Цього разу не дівчина. Чудово. Буде легше. Хоча… Не факт. Олена ж тепер інша. Та й ситуація теж.

– Вечеряти будемо? – запитав Богдан і лагідно подивився на дівчину, спробувавши скинути з плечей каменюку підозр. Не вийшло, звісно. Хоча зіграв непогано.

– Можна, – кивнула Олена. – Тільки легенько. Щось вегетаріанське. Салатики. Пізно вже м’ясом балуватись. Хвигура!

– Гаразд, – підсунув меню пані капітану. – Вибирай. А я таки розімнусь. Зголоднів. Обідав слабенько. Та й давно, – поглянув на телефонний годинник.

Дівчина погортала шкіряні палітурки й замовила салат «Літній», апельсиновий сік і морозиво із шоколадом. Лисиця «підчитав» і забажав жульєн з грибів, грейпфрутовий сік і морозиво з фруктами.

– А що там у Торезі? – запитала напівпошепки «старший слідчий», коли офіціант відійшов.

«Починається, –