В'ячеслав Васильченко - Tattoo. Читання по очах

Цього разу дівчина не витерпіла.

– Дуже цікаво? – грайливо запитала вона, навіть не повернувшись до плазми.

Лисиця зрозумів дівчинин штрик і почервонів. Поведінка негідника. Так бачила ситуацію нормальна людина. Але нею Богдан зараз не був. Його нестримно магнітило до екрану. Чому? Не знав, але вдіяти нічого не міг. Наче малий бешкетник, якого постійно тягне на шкоду.

Олена вже їла морозиво. Робила це так елегантно, що з кожним рухом подобалась Богданові все більше. Була в цьому всьому така привабливість, що невідомий струм умить розлетівся напруженим Лисициним тілом. Особливо перепало серцю й очам. А… Іще – зубам. Тут струм пульсував з особливою неприборканою завзятістю. І фраза «зуби зводить» умить стала буквальною. Але навряд чи тут зарадили б кардіолог, офтальмолог і дантист. Таке не лікується. І хоча Лисиця знав, що то за струм, розумів, чому він зараз розкошує в ньому, про лікування навіть не подумав. І вже забув про «закулісу» й тату. Бо таки це знову його богиня. І всі його передвечірні здогади гуляли десь околицями.

– А чому ти пішла в міліцію? – несподівано запитав професор. – Не дуже ж жіноча робота.

– А я в душі чоловік.

– Не лякай.

– І не думала. Я серйозно.

– Не дуже зрозумів.

– Коли бачу несправедливість, хочеться вдарити.

– Отак?

– Угу.

«А точно ж, – подумав Богдан.

У нього теж так завжди. Але не завжди можна. Точніше – завжди не можна. Але він не завжди стримується. Хоч і частіше «так», аніж “інак”»

– У силу дипломатичного слова вже й не віриш?

– Вірю. Але вдарити бажання не зникає.

– Боюся, що я теж вигребу.

– Я сьогодні добра. Та й несправедливість твоя стосується лише моєї персони. А я б’ю тільки із «загальнолюдських міркувань».

Дівчина усміхнулася. Вкотре обсипавши професора жаром. Але він знову ковзнув поглядом по екрану. «Блідолиций», судячи з усього, бесідував із вождем-жерцем. Той розповідав, жваво жестикулюючи. Руки часто здіймалися догори. Голова рухалася в такт. Ага. Звідти, з неба, йшла життєва сила. Потім він завів «казкаря», ймовірно, до «царського палацу» – сякої-такої хижі. Камера пройшлася незрозумілими для стороннього ока прикрасами. Більші й менші бубони, маски різних розмірів, кожна з яких по-особливому передавала настрій, амулети. Уся ця екзотика складала реальний світ тубільського правителя.

Лисиця і далі дивився.

Олена ж починала закипати. Все правильно. Кожна справжня жінка конкуренції (байдуже з чим) не терпітиме. Богдан це прекрасно розумів, але вдіяти нічого не міг. Хоч і ризикував ускочити в скандал. Вона така. Терпіти такого знущання не буде. Одразу розкаже, по скільки на базарі аршин маркізету[184].

А вождь усе не заспокоювався. І Лисиця теж. Скидалось на те, що він вирішив поділитися з камерою всіма родовими таємницями. І навіть усіма можливими табу. Знехтувавши заборони пращурів. Цей теж пнеться в телезірки. І ніщо, схоже, не спиняє…

Розповівши про все, він узявся до свого тіла. Розусунувши мички рогожі, що прикривали його тіло і кріпилися до перевесла, обгорнутого довкруж шиї, він оголив ліве плече. Лисиця мало не вдавився. Олена підозріло бликнула на нього. Знову почервонівши, Богдан розщедрився на посмішку впійманого кишенькового злодюжки.

Очі знову застрягли в екрані, магія якого посилилася стократ. Це тату Богданові добре знайоме. Бачив його на фото, зробленому з розгорнутого каталогу. Який оперативники знайшли в салоні Кречета. Велика голова тигра з вишкіреними зубами, під якою – потужні кігтисті лапи…

Потім показав праве плече. На ньому – лускатий пітон із висунутим язиком застиг перед стрибком на жертву.

Стоп! У каталогах Піменова Лисиця бачив точно таке ж зображення. Один в один! Випадковість? Чи…

Жрець розповів, що тигр і пітон – великі батьки племен саматава й мавагота. Ці назви й означають «діти тигра» і «діти пітона». Колись давно вони об’єдналися в плем’я мітитака. Великий Мітитака – це добрий лісовий дух, володар лісової дичини, головне божество племені. Він захищає від Накавути – злого духа, який насилає хвороби, голод і смерть. Мітітака допомагає прогодуватися племені. Йдучи на полювання, мисливці проводять спеціальні обряди і просять Мітитаку, щоб він дав їм щедру здобич. Потім оголив груди й показав ще одне зображення. Двоголова людина без очей верхи на тигрі, а з правого плеча звисає пітон з висунутим язиком.

«То ось ти який, Мітитака…» – промовив внутрішній голос Богдана.

Олена вже не нервувала. Вона спокійно стежила за диваком, що сидів навпроти. І чекала, чим же це все закінчиться.

А вождь продовжував розповідати. І професор подовжував слухати.

Татуювальників у племені вирощували й готували спеціально для проведення обряду. Вони ще за життя вважалися божествами й недоторканними. І тому зроблені ними тату теж мали божественне походження. Вони не працювали. Не ходили на полювання. Не проходили ініціацій. Жили в розкоші. Одержували найкраще. Їх обирали з однолітків сина вождя. Коли на когось падав вибір, родина вважала це за велику честь… Син вождя мусив пройти свою підготовку. Через важку працю. Через ініціацію. І готувався до ритуалу. Ця підготовка починалася з п’яти років. Вона обов’язкова. Якщо син вождя не проходив обряд, він не ставав вождем і плем’я опинялося перед загрозою загибелі. Тому процедура «створення» нового вождя була глибоко захованою. І від своїх. І від чужих. Вона вважалася найголовнішою для племені. А татуювальники – відповідно – найголовнішими людьми. Після вождя-жерця. Їх треба три.

Він повів репортера до печери й показав наскельні зображення. На них – кілька татуювальників-камікадзе. Однакові зачіски. Довге волосся зібране в «дульку». Це – вмістище «татоса». Так називається магічна сила, енергія, яка після ритуального вбивства татуювальника переходить на того, кому зробили тату. Переходить разом із зображенням.

Лисицю знову гепнув обух. Сильно і по голові. Перед очима з’явилося фото Кречета. Він теж мав таку зачіску…

Вихопив телефон.

– Вибач, мені треба поговорити. Це важливо.

Олена не відповіла. Але виглядом показала, що «нічого не має проти». Бо навіть якщо й мала б щось, це нічого б не змінило. Вона бачила, що зараз краще тримати нейтралітет.

Лисиця набрав Евеліну. Та відгукнулася.

– Моє шанування! – почав схвильованим голосом. – Це Богдан Лисиця. Ми до вас у бібліотеку приходили. Пам’ятаєте? Журналісти. Ведемо своє розслідування смерті Платона. А ви не можете сказати, яку зачіску він носив перед загибеллю?

– Відросло довге волосся. Він його збирав у «дульку».

– Дякую!

На автоматі заховав телефон. Випрямився. Отак усе просто? Точніше – складно. Але – тепер зрозуміло?

– А навіщо очі виколювали? – запитав журналіст на плазмі.

– Боялися, що через очі енергія може повернутися до тіла вбитого татуювальника.

Професор проковтнув. Хвилювання ледь не розривало тіло. Він знову взяв телефон і набрав Марченка.

– Я все знаю… Він хоче стати вождем…

Олена широкими очима подивилася на Богдана.

Розділ 39. Карабас-Барабас і афроамериканець

До Луганська приїхали о шістнадцятій тридцять. Учора сюди перебрався цирк. А він тепер став для них єдиним об’єктом. Сенсом топтання планети. Найближчих кілька днів. Уже розуміли, що буде саме так.

Сонце сьогодні взяло вихідний і, схоже, його підмінятиме дощ. А той – із радістю. Його двічі кликати не треба. Тільки підморгни. І хоч небо похмурою ковдрою нависло над землею, тепла від того не відчувалось.

Номер у готелі поки не брали. Буде треба – зроблять це ввечері. Бо нічого тут не ясно. І може все повернутися таким боком, що жоден Нострадамус не передбачить.

Виявилося, що язик не тільки може довести до Києва. Він і в Луганську непоганий помічник. Хоч кажуть, що Луганськ і не любить Києва. Кілька хвилин «вуличних допитів» – і вже знали, що «CIRCUS SALUTATIS» розкинувся табором неподалік перетину вулиць Переможної і 2-ї Червонопрапорної. Туди й рушили. Навігатор записався в Сусаніни.

Шатер уже розіпнули. Його багатокольорове розфарбування налаштовувало на свято. Правда, тільки нормальних людей. «Нишпоркам» це поки фіолетово.

Ліворуч химерним