Філіп Джордж Зімбардо - ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло

дало тривалі наслідки для особистості та суспільства. Цей учасник зазнав багато болю, але й відкрив багато доброго.

Охоронець Гельманн, суворий мачо «Джон Уейн», брав участь у всіх телевізійних висвітленнях дослідження через домінантну роль і вигадані ним «винахідливо лихі» завдання й ігри для в’язнів. Нещодавно ми зустрілися на моїй лекції, і він зізнався, що, на відміну від «п’ятнадцяти хвилин слави» (за Енді Ворголом), які кожен отримує хоч раз за життя, Стенфордський в’язничний експеримент забезпечив його «вічними п’ятнадцятьма хвилинами безчестя». У відповідь на мій запит про позитивні наслідки його участі в експерименті Гельманн прислав мені такого листа:

Десятки років носіння тягаря життя пом’якшили мою зарозумілу та грубу поведінку підлітка з 1971 року. Якби хтось сказав мені, що мої дії нашкодили комусь із в’язнів, моя реакція, швидше за все, була би: «Вони слабаки і пестунчики».

Проте пам’ять про те, як сильно я вжився у свою роль і не бачив спричинених страждань, стала моєю повчальною історією, і тепер я добре думаю, як поводитися з людьми. Насправді дехто може навіть думати, що, як на власника бізнесу, я надто чутливий, адже деколи сумніваюся, приймаючи рішення.

Наприклад, щодо звільнення поганих працівників: боюся, вони важко це сприймуть[212].

Охоронець Венді пояснив деякі особисті прозріння, отримані з досвіду на позиції жорсткого лідера зміни. Під час підсумкового оцінювання через декілька місяців він сказав: «Задоволення, яке я отримав, знущаючись із в’язнів і караючи їх, було доволі неприродним, адже я вважаю себе людиною, співчутливою до тих, хто страждає, особливо тварин. Я думаю, то був наслідок абсолютної свободи, яку я мав у керуванні в’язнями. Я почав зловживати владою. Побачивши це, я спробував усвідомити свою зухвалість і авторитарність і виправити це. Так набагато легше — саме у процесі зрозуміти і виправити свою поведінку. Тепер, з кращим розумінням цього, я відчуваю, що став менш вимогливим і менше прагну контролю, ніж до експерименту».

Карло Прескотт, наш в’язничний консультант, був звільнений з в’язниці штату Сен-Квентін за шість місяців до залучення у Стенфордський в’язничний експеримент. Упродовж сімнадцяти років він був ув’язненим у декількох каліфорнійських в’язницях та у в’язниці для неповнолітніх. Зміни у професійному статусі, підвищення самооцінки, які супроводжували його викладання разом зі мною у Стенфорді курсу з психології ув’язнення, а також його внесок у Стенфордський в’язничний експеримент мали просто рятівні наслідки. Він отримав хорошу роботу радіоведучого на шоу «Куток Карло» на станції KGO у Сан-Франциско: він закликав слухачів бути суспільно свідомими, ділився з ними своїм глибоким розумінням расизму та фашистських тенденцій у США. Він також вів декілька університетських курсів, відкритих лекцій, займався волонтерством, давав свідчення в Конгресі разом зі мною та й загалом був зразковим громадянином усі ці роки.

Крейї Гейні продовжив навчання у правничій школі Стенфордського університету й отримав ступені доктора права та доктора філософії. Тепер він професор Каліфорнійського університету Санта-Крус, де читає відомі курси з права і психології, а також з психології інституцій. Крейґ став одним із провідних консультантів країни з в’язничних умов і одним із тих рятівних експертів із психології, які працювали з адвокатами над колективними позовами у США. Він ґрунтовно й глибоко писав про різні аспекти злочину, покарання, смертної кари, виправної системи. Ми співпрацювали над низкою професійних статей, книжок і спеціалізованих професійних журналів[213]. Слова Крейґа про вплив, який мав на нього Стенфордський в’язничний експеримент, переконливо свідчать про цінність експерименту: Стенфордський в’язничний експеримент змінив мене і мою кар’єру. Я щойно закінчив другий рік магістратури з психології у Стенфорді, коли Філ Зімбардо, Курт Бенкс та я почали планувати це дослідження. Мої інтереси у прикладному застосуванні соціальної психології до питань злочину і кари лишень почали викристалізовуватися, з благословіння й за підтримки Філа Зімбардо... Невдовзі після закінчення роботи над Стенфордським в’язничним експериментом я почав вивчати реальні в’язниці і зрештою зосередився також на соціальній передісторії, яка сформувала життя ув’язнених там людей. Проте я ніколи не втрачав бачення перспективи інституцій, яке здобув завдяки спостереженням та оцінці результатів шести днів цієї імітації в’язниці[214].

Кристина Маслач, просто героїня Стенфордського в’язничного експери менту, тепер професорка психології в Університеті Берклі (Каліфорнія), ві це-ректорка бакалаврських програм, декан напрямів гуманітарних, при родничих і точних наук. Фонд Карнеґі нагородив її відзнакою Заслуженої професорки року. Її короткий, але вирішальний досвід у Стенфордському в’язничному експерименті мав також позитивний вплив на її кар’єрні рі шення, як вона зазначила у такій ретроспективній замітці[215]:

Для мене важливим спадком в’язничного експерименту стало те, чого я навчилася на власному досвіді, і те, як він допоміг мені окреслити подальші професійні зацікавлення психологією.

Що я усвідомила безпосередньо, то це психологія дегуманізації: як по суті хороші люди можуть почати сприймати інших і поводитися з ними настільки жахливо; як легко вдається людині поводитися погано з тими, хто розраховує на її допомогу чи добру волю, сприймати їх меншовартісними, тваринами, нижчими, не вартими поваги чи рівності.

Цей досвід Стенфордського в’язничного експерименту привів мене до новаторського дослідження професійного вигорання — психологічних ризиків емоційно виснажливої праці з людьми, які можуть спонукати від початку відданих і турботливих працівників до дегуманізації та принижень тих, кому вони мали би служити. Моє дослідження спробувало пролити світло на причини і наслідки вигорань у різних професійних ситуаціях, а також було спробою застосувати ці здобутки на практичному рівні. Я також закликаю до аналізу та змін ситуативних чинників вигорання на противагу фокусові на індивідуальних схильностях працівників. Тому моя особиста історія Стенфордського в’язничного експерименту — не лише роль, яку я зіграла у передчасному припиненні дослідження, а й поштовх до нової дослідницької програми, натхненної моїм особистим досвідом у цьому унікальному дослідженні[216].

Щодо іншого виміру процесів деіндивідуалізації, таких сильних у Стенфордському в’язничному експерименті, можу додати, що Кристина також була новаторкою у дослідженні протилежної теми — індивідуалізації, того, як люди прагнуть унікальності[217].

Філ Зімбардо. Прийшов час на мене. (Щодо Курта Бенкса і Дейвида Джаффе див. нотатки[218].) Тиждень Стенфордського в’язничного експерименту змінив моє життя з багатьох оглядів — і професійно, і особисто. Результати, які можна побачити у неочікувано позитивних наслідках, що їх цей досвід спричинив, були колосальними. Мої дослідження, викладання та особисте життя потрапили під величезний вплив експерименту. Я став агентом суспільної зміни — поіпшення умов в’язниць та висвітлення інших форм зловживань інституціалізованою владою.

Фокус моїх досліджень упродовж тридцяти років з того часу перебував під впливом різноманітних ідей, здобутих з цієї імітації