Філіп Джордж Зімбардо - ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло

Водночас я намагався проаналізувати експеримент як моральний урок, відкрито обговорюючи моральні конфлікти, які постали перед нами впродовж дослідження. Піонер теорії морального розвитку Леррі Колберґ стверджував, що такі обговорення моральних конфліктів є засадничим, а можливо, й єдиним шляхом до зростання рівня морального розвитку[208].

Пригадайте, що дані самооцінювання настрою показали, що і в’язні, і охоронці після дебрифінгу повернулися до збалансованого, передекспериментального емоційного стану. Порівняно коротка тривалість негативного впливу цього важкого досвіду на учасників може бути обґрунтована трьома чинниками: по-перше, усі ці юнаки мали тверді психологічні та особистісні засади, до яких повернулися по закінченню дослідження; по-друге, досвід був унікальним і вкладався у межі часу, місця, костюмів і сценарію, а все це можна залишити позаду як частину пакету «пригоди Стенфордського в’язничного експерименту», яка не повториться в майбутньому; по-третє, наш детальний дебрифінг звільнив охоронців і в’язнів від провини за погану поведінку й означив ситуації, які на це вплинули.

ПОЗИТИВНІ НАСЛІДКИ ДЛЯ УЧАСНИКІВ

Згідно з традиційним підходом релятивістської етики, для схвалення дослідження необхідно, щоб вигода для науки, медицини та/або суспільства перевищувала шкоду, якої зазнають учасники. Хоча співвідношення «користь — шкода» виглядає доцільним, я хотів би кинути виклик такому підходові. Шкода для учасників (піддослідних упродовж проведення Стенфордського в’язничного експерименту) була реальною, миттєвою і часто дуже відчутною. На противагу цьому, хай які вигоди не очікувалися б, коли дослідження створювалося чи було схвалене, вони точно були хіба ймовірними, далекими і, можливо, їх ніколи не було би досягнуто. Дослідження обіцяють багато, проте не завжди приносять результати — і тоді не публікуються й не циркулюють у наукових колах. Навіть визначні опубліковані відкриття можуть не застосовуватися на практиці, і практичне застосування може виявитися нездійсненним або недоцільним, коли доходить до масштабів суспільної користі. З іншого боку, деякі базові дослідження, які не мали очевидного застосування, коли розпочиналися, врешті виявилися надзвичайно прикладними. Наприклад, базове дослідження обумовлення автономної нервової системи напряму привело до використання біологічного зворотного зв’язку в терапевтичній допомозі та медицині[209]. На додаток, більшість дослідників показали мало зацікавлення чи таланту до застосування своїх відкриттів у «соціальній інженерії» для вирішення персональних і суспільних проблем. Підсумовуючи критику: «корисна» сторона етичного рівняння дослідження може не бути втілена на практиці або й у принципі, тоді як біль залишається «чистими витратами» для учасників і суспільства.

Також, хай як це дивно, але з цього «етичного рівняння» зникає турбота про вигоду для учасників. Чи мають вони користь у якій-небудь формі від участі у певному дослідженні? Наприклад, чи їхня фінансова винагорода компенсує страждання, які вони переживають у медичному дослідженні, що оцінює аспекти болю? Чи дізнаються вони щось особливе про себе на основі досвіду експерименту? Адекватний дебрифінг є важливим для реалізації цього вторинного завдання дослідження з залученням людей в експерименті. (Приклад, як цього досягнуто в одному з моїх експериментів із вимушеної психопатології, див. у нотатках[210].) Недостатньо тільки сподіватися чи припускати такі вигоди: вони мають бути продемонстровані емпірично як вихідні дані будь-якого дослідження над людьми, вони мають бути закладені наперед в «етичному рівнянні». Також у більшості обговорень етики досліджень відсутнє зобов’язання науковців долучитися до певного виду соціальної активності, який зробить їхнє дослідження корисним для суспільства.

Я хотів би трохи збалансувати перегляд етичного аспекту Стенфордського в’язничного експерименту, зазначивши спочатку декілька його важливих переваг (і для учасників, і для членів команди). Тоді я розповім про суспільну діяльність, до якої долучався впродовж останніх трьох з гаком десятків років, щоби запевнити, що цінність цього експерименту реалізовано настільки повноцінно, наскільки це можливо.

НЕОЧІКУВАНІ ОСОБИСТІ ПЕРЕВАГИ ДЛЯ УЧАСНИКІВ ТА АВТОРІВ СТЕНФОРДСЬКОГО В'ЯЗНИЧНОГО ЕКСПЕРИМЕНТУ

Це дослідження принесло багато неочікуваних позитивних результатів, які мали довготривалий вплив на декого з учасників чи авторів експерименту. Загалом більшість учасників зазначили у своїх фінальних підсумках (наданих уже з дому, в різний час після завершення експерименту), що це був цінний і повчальний особистий досвід. Такі позитивні відгуки допомагають певною мірою збалансувати негативні наслідки в’язничного досвіду, які є очевидними, — ніхто з учасників повторно не виявив бажання зголоситись добровольцем до схожого дослідження. Давайте переглянемо деякі з цих позитивних аспектів поекспериментальних оцінок.

Даг, в'язень 8612, ватажок повстання в’язнів, був першим, хто зазнав сильного емоційного стресу. Його поведінка змусила нас звільнити його лише через тридцять шість годин після перших ознак зриву. Цей досвід був справді тривожним для нього; в інтерв’ю для документального фільму «Тиха лють: Стенфордський в’язничний експеримент» він сказав: «Це був унікальний досвід, я ніколи у своєму житті не кричав так голосно; я ніколи у своєму житті не був таким засмученим. Це був досвід втрати контролю, і над ситуацією, і над своїми почуттями. Можливо, я завжди мав проблеми з самоконтролем. Я хотів зрозуміти себе, тому подався вивчати психологію [після Стенфордського в’язничного експерименту]. Я подався вивчати психологію і колись дізнаюся, які мотивації керують людиною; я не буду боятися невідомого»[211].

У підсумковому оцінюванні, яке ми завершили через п’ять років після дослідження, Даґ зізнався, що почав симулювати надзвичайно сильний нервовий зрив, щоб його звільнили, але тоді ця роль надто захопила його. «Я зрозумів, що єдиний спосіб вибратися — прикинутися хворим, спочатку фізично. Тоді, коли це не спрацювало, я прикинувся психічно виснаженим. Проте енергія, якої я потребував, щоб увійти в цей стан, як і, власне, потреба прикидатися зламаним, таки мене зламали». Як сильно зламали? Він доповів, що його дівчина казала, що він залишався засмученим і знервованим і постійно говорив про експеримент упродовж двох місяців після його завершення.

Даґ продовжив навчання й отримав звання доктора наук у клінічній психології — частково щоби дізнатися, як отримати більше контролю над своїми емоціями і поведінкою. Він написав дисертацію на тему сорому (у статусі в’язня) і провини (у статусі охоронця), пройшов стажування в окружній в’язниці Сен-Квентін — на противагу звичному медичному/ клінічному стажуванню, а потім понад двадцять років працював судовим психіатром у корекційних системах Сан-Франциско й Каліфорнії. Саме його зворушливе свідчення надихнуло нас назвати відео «Тиха лють», саме він говорив про садистські мотиви охоронців, від яких варто захищатися, бо вони завжди проявляють себе в ситуаціях розподілу сил — вони готові вислизнути, вибухнути, ніби якась «тиха лють». Почасти Даґова кар’єра була зосереджена на допомозі ув’язненим зберегти відчуття гідності, незважаючи на оточення, а також на створенні засад мирного співіснування охоронців і в’язнів. Досвід Даґа — зразок того, як первинні негативні ефекти Стенфордського в’язничного експерименту перетворилися на прозріння, яке