Філіп Джордж Зімбардо - ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Утім я справді почуваюся відповідальним за створення інституції, яка схвалила зловживання у контексті «психології ув’язнення». Експериментові успішно вдалося відтворити темний бік в’язниць, але це сталося ціною людського страждання. Мені прикро за це тепер, і я прошу пробачення, що доклався до цієї нелюдяності.
РЕЛЯТИВІСТСЬКА ЕТИКА
Більшість досліджень дотримуються утилітарної етичної моделі. Коли етичний принцип визнає умовність застосування, його стандарт відносний і його слід судити за прагматичними критеріями, зваженими відповідно до утилітарних принципів. Очевидно, такій моделі слідувало це дослідження, як і більшість психологічних експериментів. Але які елементи враховуються у рівнянні втрат і переваг? Як пропорційно зважити втрати і здобутки? Хто оцінить, чи вигода перевищує втрати? Є набір питань, з якими потрібно розібратись, якщо позиція релятивістської етики взагалі вважається етичною.
Деяких розв’язань досягнуто на засадах загальноприйнятих уявлень, тобто поточного стану відповідних знань, прецедентів у схожих ситуаціях, соціального консенсусу, цінностей і сприйнятливості конкретного дослідника і рівня свідомості, який переважає в певному суспільстві у певний момент. Дослідницькі інститути, фонди й уряд також встановили суворі принципи і заборони на всі медичні та немедичні дослідження людини.
В основі етичної дилеми для суспільного дослідника таке питання: чи може дослідник створити баланс між тим, що, на його думку, необхідне для проведення суспільно чи теоретично корисного дослідження, і тим, що вважається необхідним для добробуту та гідності суб’єктів дослідження? Оскільки схильність до самоствердження може підштовхнути дослідника до першого більше, ніж до другого, зовнішні спостерігачі, зокрема наглядачі за ґрантовими коштами та інституційні експертні ради, мусять служити захисниками для порівняно вразливих суб’єктів дослідження. Проте ці зовнішні наглядачі повинні також діяти й в інтересах науки і суспільства, коли визначають, чи взагалі (і якщо так, то наскільки) можуть бути дозволені обман, емоційне напруження та інші неприємні прояви у цьому дослідженні. Вони працюють, допускаючи, що будь-який негативний вплив таких дій короткочасний і не схильний розвиватися за межами експерименту. Розгляньмо далі, як такі протилежні інтереси були представлені у Стенфордському в’язничному експерименті.
У суперечці про етику прибічник релятивізму може стверджувати, що Стенфордський в’язничний експеримент не був неетичним, адже ми провели консультацію з юристами університету, розробили формальний документ — «поінформовану згоду», зважили всі питання про безпеку, про страхові вимоги, які задовольнили для отримання дозволу на проведення експерименту. У цій «поінформованій згоді», підписаній кожним учасником, зазначалося, що під час експерименту відбуватимуться втручання у їхнє приватне життя, задовольнятимуться лише мінімальні вимоги до дієти в’язнів, вони втратять деякі громадянські права та зазнаватимуть звичних в’язничних утисків. Від кожного очікувалося зусиль на межі своїх можливостей до завершення дії двотижневого контракту. Студентська поліклініка була попереджена про наше дослідження, і були попередні домовленості стосовно надання медичної допомоги досліджуваним за потреби. Фонд, який спонсорував дослідження — відділ командної ефективності Управління морських досліджень (УМД), факультет психології Стенфордського університету й Інститутська наглядова рада (ІНР) Стенфорда отримали і схвалили подання у письмовій формі щодо проведення експерименту[206].
Окрім арештів суб’єктів дослідження, ніяких ошукань учасників не було. Крім того, ми постійно нагадували охоронцям, щоби вони уникали фізичного насилля стосовно всіх в’язнів, разом чи кожного індивідуально. Проте ми не обмежували їх у здійсненні психологічного насилля.
Інший чинник, який ускладнює оцінку етичності цього дослідження: наша в’язниця була відкрита для спостережень експертів ззовні, які могли захистити права учасників. Уявіть себе на місці в’язня, який страждає у такій обстановці. Якби ви стали в’язнем нашої в’язниці, від кого ви хотіли би отримати підтримку? Хто міг би натиснути кнопку «Вихід», якби ви не могли самі цього зробити? Міг би це бути католицький чи в’язничний священник, який побачив вас заплаканими? Дзуськи. А як щодо мами і тата, друзів, родини? Вони втрутилися б, якби помітили погіршення вашого стану? Ніхто так і не втрутився. Може, допомога надійшла від одного з багатьох професійних психологів, аспірантів, секретарів, штатних працівників факультету психології, частина яких проглядала відеозаписи подій, брала участь у слуханнях комісії з умовно-дострокового звільнення, говорила з учасниками під час співбесід чи в коморі під час оборони перед можливим нападом на в’язницю? Жодної вам допомоги і від них.
Як можна помітити, усі зовнішні спостерігачі обрали для себе пасивні ролі. Усі вони прийняли моє бачення ситуації, і це позбавило їх власного. Вони також зосередилися на інтелектуальних розмовах, бо симуляція здавалася реальною, бо гра своїх ролей учасниками була такою реальною, бо фокус перекинувся на деталі конструкції експерименту. Ба більше, спостерігачі не бачили розгортання серйозніших зловживань, а учасники не бажали розкривати деталі цих зловживань стороннім, навіть близьким друзям і сім’ї. Можливо, ними керував сором, гордість або ж почуття, що «хлопці не плачуть». Тож багато приходили і дивилися, але не бачили і йшли далі.
Нарешті, що ми зробили правильно, то це залучили учасників у дебрифінг — не лише на три години після завершення експерименту, а й також у декількох інших випадках, коли учасники поверталися для огляду відео та слайдів з дослідження. Я підтримував контакт з більшістю з них упродовж багатьох років після закриття експерименту, відсилав копії статей, мої свідчення у Конгресі, уривки новин, анонси про телепрограми щодо Стенфордського в’язничного експерименту. Впродовж цього часу приблизно шестеро учасників приєднувалися до мене у деяких з цих телепередач. Я досі тримаю контакт із деякими з них, через більш ніж тридцять років.
Важливим у цьому поекспериментальному інтенсивному дебрифінгу було те, що учасники отримали можливість відкрито висловити свої сильні почуття та отримати нове розуміння себе і своєї незвичної у такому нестандартному та чужому середовищі поведінки. Наш метод був формою «дебрифінгу процесу»[207], в якому ми побачили, що деякі впливи і переконання, розвинені експериментом, можуть актуалізуватися й за його межами. Ми пояснювали, чому це не є бажаним у нашому конкретному випадку. Я наголошував на тому, що ми аналізували вплив негативного середовища в’язниці, а не конкретно їхні особи. Я нагадав, що їх було уважно відібрано, саме за те, що вони були здорові та нормальні, а розподіл у дві категорії ролей був випадковим. Вони не привнесли патологій у це місце, швидше це місце створило патології в них. Додатково я поінформував їх про те, що ніхто з колег і в’язнів не зробив нічого, що вважалося б принизливим і порушувало порядок. Також це була правда і про охоронців, які знущалися з в’язнів. Вони так
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло», після закриття браузера.