Філіп Джордж Зімбардо - ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло

в’язниці. Вони спонукали мене до вивчення сором’язливості, перспективи часу та божевілля. Це також змінило мій підхід до викладання. Будь ласка, дозвольте мені в цей момент дати розширене пояснення цих трьох пов’язаних напрямків досліджень і змін у моїй викладацькій практиці, усі з яких були спровоковані Стенфордським в’язничним експериментом. На додачу я розкрию трохи більше про те, як експеримент також допоміг моєму особистому життю.

СОРОМ'ЯЗЛИВІСТЬ ЯК САМОНАВ'ЯЗАНА В'ЯЗНИЦЯ

Яка інша темниця така ж темна, як власне серце?

Який тюремник такий же невблаганний, як я сам собі?

Натаніель Готорн

У нашому в’язничному підвалі в’язні відмовилися від своїх основних свобод унаслідок примусу охоронців, які їх контролювали. Проте у реальному житті, поза лабораторією, багато людей втрачають свободу слова, дій, зборів і без зовнішнього примусу. Вони інтерналізували вимогливого охоронця у своїй свідомості й бачення себе самих, наглядача, який обмежує їхній вибір спонтанності, свободи й радостей життя. Парадоксально, що ці самі люди також інтерналізували образ пасивного в’язня, який неохоче погоджується з цими самонав’язаними обмеженнями своїх же дій. Дій, які привертають увагу до власної особи, через що загрожують потенційним приниженням, соромом чи соціальним неприйняттям, тому їх варто уникати. У відповідь на цього внутрішнього охоронця внутрішній в’язень сахається життя, замикається у шкарлупці та обирає безпечну позицію тихої в’язниці сорому.

Розвиток цієї метафори на основі Стенфордського в’язничного експерименту привів мене до роздумів про сором’язливість як соціальну фобію, яка ламає міцність людських зв’язків, перетворюючи спілкування на загрозу замість відкритості. Через рік після закінчення в’язничного експерименту я зініціював велике дослідження — Стенфордський проект із теми сором’язливості, щоб з’ясувати причини, співвідношення і наслідки сором’язливості у дорослих і підлітків. Це було перше систематичне дослідження сором’язливості серед дорослих. Коли ми довідалися достатньо, то продовжили розвивати програму лікування сором’язливості в унікальній Клініці сором’язливості (1977). Ця клініка, яка відтоді працювала безперервно для спільноти Пало-Альто, перебуває під керівництвом доктора Лінн Гендерсон і тепер є частиною Тихоокеанської післядипломної програми з психології. Моя основна мета у лікуванні й запобіганні сором’язливості полягала у розробці способів допомогти сором’язливим людям звільнити себе від самонав’язаних тихих в’язниць. Я зробив це частково завдяки написанню для загальної аудиторії популярних книг про те, як зарадити собі з сором’язливістю дорослим і дітям[219]. Ці дії є противагою ув’язненню, якому я піддав учасників Стенфордського в’язничного експерименту.

СПОТВОРЕНЕ СПРИЙНЯТТЯ ЧАСУ

На волі люди схильні жити, дивлячись у майбутнє. Майбутнє для засудженого розмите і непевне. Його минуле втрачено. Люди за якийсь час перестають писати. Теперішнє розростається.

Кен Вейлен, колишній засуджений, драматург[220]

У Стенфордському в’язничному експерименті відчуття часу стало по-різному спотвореним. Режим сну в’язнів було порушено примусовими пробудженнями для перекличок. Вони постійно були втомленими, і це виснаження підсилювали довгі вправи та чорна робота, якою їх завалювали. На їхнє відчуття часу також вплинула відсутність зовнішніх проявів зміни дня і ночі та брак годинників. (Відсутність годинників — це частина розробленої стратегії казино, щоби втягувати азартних гравців у розширене теперішнє усунувши будь-які вказівки на реальний час.) Як було зазначено в попередньому розділі, в’язні зосереджувалися на жахливому теперішньому, обговорюючи лише поточні ситуації, рідко думаючи про своє минуле чи майбутнє. Цікаво, що після дострокового звільнення кожного наступного в’язня про них майже не згадували ті, хто залишався. В’язні пішли і були забуті, виштовхнуті з пам’яті, зосередженої на теперішньому.

Щодо працівників експерименту, то наше сприйняття часу також спотворили довгі зміни, які ми мусили стерпіти, недовгий сон і багато інших логістичних й тактичних вимог, з якими ми мали справу щодня і щоночі. Я вважаю, що деякі з наших помилкових суджень і рішень почасти можна пояснити спотвореним відчуттям часу. Цей досвід спонукав мене зрозуміти, як поведінка людини піддається впливу сприйняття часу, як ми розділяємо потік нашого досвіду на тимчасові категорії минулого, теперішнього і майбутнього. За допомогою опитувань, інтерв’ю, експериментів та міжкультурних досліджень я дізнався багато нового про сприйняття часу, що дає змогу розвинути достовірну та надійну шкалу оцінки індивідуальних розбіжностей у його сприйнятті[221]. Каталог сприйняття часу Зімбардо (ZIPI) використовують дослідники всього світу для вивчення цього важливого феномену — чи то в упередженнях під час прийняття рішень, чи то в питаннях здоров’я, стресу, залежності, вирішення проблем, екологічної рівноваги і багатьох інших пов’язаних із часом феноменів.

Життя більшості людей перебуває під впливом перевикористання меж одного часу — минулого, теперішнього чи майбутнього — і недооцінки інших часових вимірів, які вони мали би гнучкіше та збалансованіше залучати, залежно від вимог тієї чи тієї ситуації. Коли необхідно щось зробити, потрібна дисципліна з її орієнтацією у майбутнє. Коли прагнемо зв’язку з родиною і друзями, варто поринути у глибини позитивного минулого. Коли бажаємо задовольнитися чуттєвими насолодами життя і шукаємо нових пригод, найкращим нашим другом є зосередженість на теперішньому. Багато чинників і позитивно, і негативно впливають на упередження людей щодо надмірної орієнтації на теперішнє (чи то чинники гедоністичні, чи то фаталістичні), на майбутнє або на минуле. Серед цих чинників є культурні впливи, освіта, релігія, суспільний клас, структура сім’ї і власний досвід. Стенфордський в’язничний експеримент зробив очевидним те, що сприйняття часу не є винятково особистою рисою чи кількісним виміром результату, а насправді може бути зміненим через досвід ситуацій, які розширюють чи стискають час.

Щодо вивчення інституцій також стало зрозумілим, що сприйняття часу грає велику, але приховану роль у формуванні мислення тих, хто стає «інституціалізованим»: чи то у в’язницях, чи будинках для людей похилого віку, чи в стаціонарах для хронічних хворих. Нескінченна рутина і нерозрізнення щоденних занять створюють видиму повторюваність часу — він просто пливе, не виділений у смислові почергові одиниці, продовжує повзти, як мурашка стрічкою Мебіуса. Серед своїх осяянь про значення ув’язнення у «Братах з тюрми Соледад» Джордж Джексон розмірковує про час і його викривлення:

Час вислизає від мене... Від нього не можна відпочити, навіть уночі... Дні, щобільше — тижні переходять один в один, нескінченно один в один. Кожний день приходить і відходить так само, як попередній[222].

БОЖЕВІЛЛЯ У НОРМАЛЬНИХ ЛЮДЕЙ

[Шерлок Холмс запитує у Зігмунда Фройда:] Ви розумієте, що зробили? Ви змогли використати мої методи — спостереження і припущення — і застосувати їх до нутрощів голови суб'єкта.

Ніколас Мейєр, «Вам шкодить кокаїн, містере Холмс»

Одним з найдраматичніших результатів Стенфордського в’язничного експерименту був спосіб, у який багато здорових нормальних молодих людей почали проявляти патологічну поведінку за дуже короткий термін. Позаяк наша процедура відбору виключила з причинних чинників уже