Олександр Медведєв - Танці утрьох

на її місці уже заливалася б слізьми або полізла до Смолича з кулаками. А ця сидить тихо і навіть бере участь у розмові».

— Якщо тобі цікаво, ця річ називається «заткнувся заткнувся», — якось моторошно мовила Наталя, нахилившись до вуха Кононова.

— Дякую тобі, Наталі, — Кононов зненацька для самого себе нахилився до її рожевої щічки, покритої ньютонівським шаром запашної матової пудри, і зухвало, з викликом, щоб усі бачили, поцілував.

На щастя, дівчина належно сприйняла його витівку. Навіть ледь усміхнулася.

— Все буде добре? — якось по-дитячому довірливо запитала дівчина.

— Безсумнівно, — запевнив її Кононов.

Музиканти закінчили. На сцену вийшов конферансьє. Але Кононов не слухав його. Він дивився на Смолича. Вгодованого, нікчемного бухгалтера — вбивцю Марини Рубіної.

— То кажете, ви давали Марині можливість усе залагодити, а вона відмовилася?

— Бачить Бог, я не хотів убивати її, — у голосі Смолича не було ніякого каяття.

— Де ви взяли зброю?

— Пістолет мені дав охоронець Сапегіна.

— З татуюванням на зап’ясті? — спокійно запитав Кононов.

Смолич був уражений дедуктивними здібностями Кононова.

— Являється, ви все знаєте… — задумливо мовив він.

— А ви як гадали?

Наталя втішено глянула на Кононова. Вперше за весь час їхнього знайомства вона дивилася на нього, як на героя. І це було дуже приємно.

— Коли ви підкинули пістолет у машину Осетинського?

— Коли він повернувся і поставив машину серед дерев і навіть не закрив двері на ключ. Був упевнений, мабуть, у тому, що вкрасти її не зможе ніхто.

— А тепер розкажіть про Силіна.

— Про кого? — здивовано запитав Смолич.

— Напружте свою пам’ять.

— Ага! Згадав. Це сусід Марини.

— Що ви можете про нього сказати?

— Чесно кажучи, нічого. В одній з поштових скриньок лежало повідомлення АТС на ім’я якогось Дмитра Силіна. Я переписав ім’я, прізвище і номер квартири собі в блокнот і подзвонив у міліцію.

— Назвавшись Силіним, ви вказали на Михайла Осетинського.

— На моєму місці ви вчинили б так само.

— Сумніваюся, що я коли-небудь буду на вашому місці, — відрізав Кононов.

— Я дочекався, коли Гретинський вийде, і подзвонив.

— А чому ви були впевнені в тому, що він неодмінно вийде?

— Моторошно знаходитися в квартирі, залитій кров’ю.

«Як таких земля носить», — подумав Кононов. Спокійна манера викладу Смолича вражала його.

— А ви не забруднилися кров’ю Марини?

— Трішечки. Але в передпокої переодягнувся — я брав із собою змінний одяг. Зняв рукавички і…

— І покурив, — закінчив за Смолича Кононов.

— Ні, не курив.

— Не вірю.

— Я переодягся і швидко вийшов.

— Але ж у квартирі Марини знайшли дерев’яного сірника. Такі водяться тільки у вашій колекції.

— Здорово. А ви таки добре працюєте. Дійсно, курив. Але це було раніше, коли я намагався умовити Марину повернути мені дискету. Ми курили на кухні. Від кави я, зрозуміло, відмовився, щоб не залишати зайвих слідів. А про сірник забув, дурень.

Не звертаючи уваги на компліменти Смолича, Кононов розлив по всіх келихах залишки вермуту. Випили без тостів.

— Як бачите, Максиме Петровичу, якби ви сьогодні о пів на шосту вечора не прийшли до мене, завтра о пів на восьму вранці я би прийшов до вас. Розумієте?

— Розумію. До речі, щиросерде визнання зм’якшує покарання?

Кононову зовсім не хотілося займатися правовою освітою злочинця.

— Розкажіть, що ви робили далі? — Наталя залпом випила шампанське і вп’ялась очима тигриці у Смолича.

— Повернувся додому. Там на мене чекала Ілоночка. Ви, до речі, з нею вже встигли переговорити?

— Аякже.

І що вона вам розповіла?

— Взагалі питання тут ставлю я.

— І маєте на те право. Я трохи розважився з Ілоною і поїхав на дачу.

— У Горіхове?

— Саме в Горіхове. Щоб перевірити, чи не залишилося там яких-небудь паперів, які стосувалися б мене. На тому наполягав Сапегін.

— А яку роль він грав у всій цій брудній історії?

— Яку? Якусь, певно, грав… — м’явся Смолич.

— Не хитруйте. Булавін вам уже нічим не допоможе.

— Булавін? — меланхолійно перепитав Смолич.

— Ви, звичайно, не розумієте, про кого йдеться.

— Ні.

— Усе ясно.

Те, що Кононов згадав Булавіна, було сюрпризом і для нього самого. Так нерідко буває сп’яна. Коли тверезий, думаєш, що не знаєш чогось, а випивши, з’ясовується, що ти прекрасно у всьому обізнаний. Або так: думаєш, що добре ставишся до людини, а перехиливши чарку-другу — говориш про