Олександр Медведєв - Танці утрьох

Принаймні ніяких ознак подиву на її обличчі не було. В очах світилася тільки ненависть.

Та й Кононов не здивувався — занадто багато часу він витратив на розслідування вбивства.

— Я ціную вашу відвертість, — почав, але не встиг договорити Кононов, бо музиканти заграли новий номер.

Наталя повернулася до оркестру. Кононову було не до музики. Він нахилився до дівчини.

— Що ти думаєш про все це? — запитав Кононов.

— Леонардо Бернський. Увертюра з «Авестійської історії», — безпристрасно відповідала дівчина.

Кононов ледве дочекався кінця номера. Грали чудово. Але коли перед тобою сидить убивця і зізнається у своєму злочині, синкопи і стаккато втрачають свою принадність.

Кононов знову налив собі вермуту на два пальці, а Смолисту на п’ять, Наталі ж не запропонував нічого.

— Отже, ви вбили Марину, — резюмував Кононов. — Чесно кажучи, якби ви не зізналися, мені довелося б змусити вас це зробити.

— Я вирішив, що краще сидіти у в’язниці, ніж лежати в могилі, — похмуро мовив Смолич.

— Добре, я дам вам можливість відсидіти свої п’ятнадцять, а з гарним адвокатом — дванадцять років. Але для цього вам доведеться трохи попрацювати.

— Я готовий, — важко зітхнув Смолич.

— Завтра вранці поїдемо в Управління й оформимо ваше зізнання.

— Як ви вбили Марину? — хрипким, схвильованим голосом запитала Наталя.

Ні Смолич, ні Кононов не сподівалися, що дівчина втрутиться у розмову. Її голос пролунав як грім серед ясного неба.

— У неділю я подзвонив Марині і домовився про зустріч. Пробрався в під’їзд, потім піднявся на ліфті і подзвонив у двері Марини.

— Стривайте, а кодую ви пройшли у підвал, — поцікавився Кононов.

— Я зайшов у сусідній під’їзд. Біля нього не було жодної бабусі або матері з коляскою. Спустився сходами. Підвали орендує фірма… дай боже пам’яті… під склади…

— «Кіноринок», — мовив Кононов.

— От бачите, ви усе знаєте краще за мене, — понуро зауважив бухгалтер. — У мене були відмички, і я з легкістю пройшов через підвал у під’їзд, де розташована квартира Марини.

— Я так і думав.

Наталя свердлила Смолича очима. Вона ледве стримувала себе, щоб не вп’ястися йому в горло.

— Я дочекався, поки Михайло вийде і сяде в «Жигулі», потому подзвонив Марині з автомата, що на розі будинку, — Смолич був напідпитку і ледве ворушив язиком.

— Далі.

— Сказав, що хочу негайно зустрітися. Вона знала чому.

— То назвіть нарешті причину? — наказала розлютована Наталя.

Смолич перевів погляд з Кононова на Наталю, потому знову на Кононова, ніби питаючи дозволу відповісти на її питання.

— Відповідайте. Хоча ні, почекайте. Я, здається, знаю, — Кононов хотів продемонструвати Наталі свій професіоналізм, а Смолисту — свою поінформованість. — У суботу Марина, що вже давно відчувала щось лихе, поникла у ваш кабінет і переписала на дискету ту інформацію, яку вкрали нічні грабіжники.

— Справді, Марина зібрала компромат на всіх. Не тільки на мене. Вона принесла дискетку додому, подзвонила мені і сказала, що… — Смолич посміхнувся вермутом.

— Що?! — в унісон закричали Кононов і Наталя.

— Що звільнить мене за те, що я за її спиною кручу фіалі-біглі з «Євро туром». Грозила міліцією.

— А ви?

— Попросив її віддати дискету. Обіцяв великі суми. Але вона від усього відмовлялася!

— Тихіше, нас може хто-небудь почути.

— Пробачте, — Смолич стишив голос. — Тієї суботи я принижувався перед нею як міг, але вона була невблаганна. Кричала, нервувала і погрожувала.

— Наскільки я зрозумів, саме це посмугувало приводом для вбивства Марини? — радше стверджувально, аніж питально мовив Кононов.

— А що мені залишалося робити?

Він говорив так, ніби йшлося про якусь дрібницю. Людське життя для нього нічого не важило.

— Я подзвонив Сапегіну. Марина, до речі, його терпіти не могла, і він її, звичайно, теж. Розказував мені якось про розписку, що Марина…

«Певно, Сапегін уже всім устиг розповісти вигадану ним історію. Часте повторення цієї байки вказувало лише на одне — правдоподібність», — відзначив про себе Кононов.

— Продовжуйте, — сказав він, коли Смолич заткнувся.

— Я подзвонив Сапегіну. Він саме був у Парижі. Я йому розповів усю цю історію з Мариною. Він страшно розлютився. Репетував, як навіжений. Погрожував убити мене, якщо я не конфіскую в неї дискету і не змушу її мовчати.

— І як же ви, на його думку, мали змусити мовчати Марину? — Наталя блиснула очима.

— Він не пояснював як. Сказав: «Будь-які засоби виправдають себе». І запропонував допомогу своїх хлопців.

— Яких саме?

— Звичайних кілерів. Вони спершу зрешетили мою машину, а потім підірвали її.

— Чому ж ви вирішили діяти самотужки? — уїдливо запитала Наталя.

— Я хотів дати Марині шанс… А хлопці, ви ж самі розумієте…

Знову заграли музиканти. Але тепер навіть Наталя була байдужа до того, що грали. Вона повністю занурилася у свої думки. «Дівчина з характером, — подумав Кононов. — Інша