Габріеле д'Аннунціо - Насолода

в подорожі. У Сієні, в будинку матері Марії, ще нічого не знали. Марія обмежилася повідомленням, що Мануеля несподівано викликали до його уряду. І стала готуватися до від’їзду; готуватися до того, щоб покинути кімнати, наповнені її улюбленими речами, в руках кредиторів, які вже склали інвентар і призначили дату аукціону: 20 червня, в понеділок, о десятій ранку.

Увечері 9 червня, перед тим як розлучитися з Андреа, Марія шукала свою рукавичку, яка невідомо куди заподілася. Шукаючи її, вона побачила на столі книжку Персі Біші Шеллі, ту саму, яку Андреа дав їй почитати в Скіфаної, книжку, яку вона прочитала перед поїздкою у Вікоміле, дорогу й сумну книжку, в якій вона підкреслила нігтем такий рядок:

And forget me, for I can never be thine!

Вона взяла її з видимим хвилюванням, погортала й знайшла сторінку та рядок, підкреслений нігтем.

– Ніколи… – пробурмотіла вона, хитаючи головою. – Ти пам’ятаєш? І відтоді минуло лише вісім місяців!

Вона на мить замислилася. Погортала книжку ще й прочитала кілька інших віршів.

– Це наш поет, – сказала вона. – Скільки разів ти обіцяв повезти мене на англійське кладовище! Пам’ятаєш? Ми хотіли покласти квіти на його могилу… Хочеш, поїдемо туди? Повези мене, перш ніж я поїду. Це буде остання наша прогулянка.

Він сказав:

– Поїдемо завтра.

Вони вирушили, коли сонце вже наближалося до обрію, в закритій кареті. Вона тримала на колінах букет троянд. Вони обминули Авентіно з його деревами. Побачили кораблі, навантажені сицилійським вином, у порту біля Крутого Берега.

Неподалік від кладовища вони вийшли з карети. Невеличку відстань до брами пройшли пішки в мовчанці. Марія відчувала у глибині душі, що вона прийшла сюди не тільки для того, щоб принести квіти на могилу поета, а й щоб оплакати в цьому місці, де панує смерть, щось своє, навіки втрачене. Уривок із Шеллі, який вона прочитала вночі, під час безсоння, лунав у глибині її душі, поки вона дивилася на високі кипариси в небі за побіленим муром.

«Смерть перебуває тут і перебуває там; Смерть повсюди робить свою справу; навколо нас, у нас, над нами, під нами – повсюди Смерть; і ми є не чимось іншим, як Смертю.

Смерть наклала свій відбиток і свій знак на все, чим ми є, і на все, що ми почуваємо, і на все, що ми знаємо й чого боїмося.

Першими помирають наші насолоди, потім – наші надії, а потім – наші страхи; і коли все це помре, прах покличе прах, і ми теж помремо.

Усі речі, які ми любимо і які нам дорогі, й ми самі – мусять розвіятися й загинути. Така наша невблаганна доля. Кохання, кохання помирає й тоді, коли все інше не помирає…»

Увійшовши в браму, вона просунула свою руку під руку Андреа, легенько затремтівши.

Кладовище було безлюдним. Кілька садівників мовчки поливали рослини попід муром, виблискуючи лійками. Похоронні кипариси височіли, цілком нерухомі, й лише їхні верхівки, позолочені сонцем, легенько розгойдувалися. Між твердими зеленавими стовбурами, наче витесаними з тівольського каменя, стояли білі могили, нерівні колони, урни, арки, лежали квадратні плити. З темної маси кипарисів спадала таємнича тінь, променилися священний мир і майже людська лагідність, як ото з твердого каменя сочиться прозора й благодатна вода. Ця постійність нерухомих дерев і скромна білизна могильного мармуру дарували душі відчуття вагомого й лагідного відпочинку. Між виструнченими стовбурами, схожими на звучні труби оргáна, між могильними пам’ятниками й плитами розгойдувалися граційні олеандри, всі забарвлені квітучими червоними гронами; кущі троянд сипали пелюстки під кожним подмухом вітру, накриваючи траву своїм запашним снігом; евкаліпти нахиляли свої чуприни, які здавалися майже срібними; кактуси то там, то там показували розкішні білі грона, схожі на сонних метеликів або на пучки рідкісних пер. Щодо тиші, то вона вряди-годи порушувалася щебетанням тієї або тієї пташки.

Андреа сказав, показуючи рукою вгору:

– Гробниця поета розташована нагорі, поблизу отих руїн, ліворуч під останньою баштою.

Марія відійшла від нього, щоб піднятися вгору однією з вузьких стежок між низенькими живоплотами з мирту. Вона йшла попереду, а коханець за нею. Її хода була досить стомленою; вона раз у раз зупинялася й оберталася, щоб поглянути на нього. Її одяг був чорного кольору; на обличчі в неї була чорна вуаль, яка досягала верхньої губи; і її тонка усмішка тремтіла під цією накривкою, схожою на тінь жалоби. Її овальне підборіддя було білішим і чистішим, аніж троянди, які вона тримала в руці.

Коли вона обернулася, одна з її троянд зронила пелюстки. Андреа нахилився, щоб зібрати їх на стежці під її ногами. Вона дивилася на нього. Він опустився навколішки, сказавши:

– Моя кохана!

Їй на думку спав спогад, очевидний, як видіння.

– Ти пам’ятаєш, – сказала вона, – той ранок у Скіфаної, коли я кинула тобі букет із листя на передостанній терасі? Ти став навколішки на сходинці, а я пішла вниз… Ті дні здаються мені такими близькими й водночас такими далекими! Так ніби я бачила їх або вчора, або сто років тому. А може, вони мені приснилися?

Вони дійшли між низенькими живоплотами з мирту до останньої башти, ліворуч від якої була гробниця поета й Трелоні. Жасмин, який повз по руїнах, квітував. Але від фіалок залишилася лише густа зелень. Вершини кипарисів досягали лінії погляду й тремтіли, краще освітлені сонцем, яке заходило за чорний хрест гори Монте Тестаччо. Фіолетова хмара, охоплена розжареним золотом, пливла вгорі в напрямку Авентіно. «Тут лежать двоє друзів, чиї життя були поєднані. Нехай також пам’ять про них живе разом, тепер, коли вони лежать під могильною плитою; і нехай їхні кістки не будуть розділені, бо двоє їхніх сердець у житті були одним серцем: for their two hearts in life were single hearted!»

Марія повторила останній рядок. Потім сказала Андреа, зворушена делікатною думкою:

– Розв’яжи мені вуаль.

І трохи наблизилася до нього, нахиливши голову, щоб він розв’язав їй вузол на потилиці. Його пальці доторкалися до її чудового волосся, яке, коли було розпущене, здавалося, жило, наче ліс, життям глибоким і ніжним, і в затінку якого він стільки разів переживав насолоду своїми обманами й стільки разів викликав підступний образ… Вона сказала:

– Дякую.

І скинула вуаль з обличчя, дивлячись на Андреа трохи затуманеними очима. Вона здавалася дуже гарною. Кола навкруг очниць були темнішими і глибшими, але зіниці блищали проникливим вогнем. Густе волосся поприлипало до скронь, наче брунатні, трохи фіолетові гіацинти. Натомість відкрита середина чола світилася майже місячною білістю. Усі її риси були чітко окреслені, але вона наче