Габріеле д'Аннунціо - Насолода

втратила якусь частку їхньої матеріальності, спалювана постійним вогнем кохання й болю.

Вона загорнула в чорну вуаль стебла троянд і старанно зав’язала її кінці; потім вдихнула їхні пахощі, припавши обличчям до букета. А тоді поклала квіти на простий камінь, де було вирізьблене ім’я поета. І порух її рук відзначався незбагненною експресією, яку Андреа не зрозумів.

Потім вони пішли шукати могилу Джона Кітса, автора «Ендиміона».

Андреа запитав у неї, зупинившись, щоб оглянутися назад, у бік башти:

– Де ти взяла ці троянди?

Вона всміхнулася, але очі в неї були вологі.

– Це ті самі, які ти мені підкинув у сніжну ніч і які сьогодні знову розквітли. Не віриш?

Піднявся вечірній вітер; і небо за пагорбом забарвилося в мерехтливий колір золота, на тлі якого хмара танула, ніби спалювана на вогнищі. Вишикувані в ряд кипариси на тому світлому полі були грандіозніші й містичніші, пронизані промінням і розгойдані своїм гострим верховіттям. Статуя Психеї в кінці середньої алеї набула кольору людського тіла. Олеандри височіли у глибині, наче пурпурові куполи. Над пірамідою Цестіо в зеленаво-синьому й глибокому, наче вода в спокійній затоці, небі підіймався місяць.

Вони спустилися середньою алеєю до брами. Садівники досі поливали рослини водою, мовчки нахиляючи лійки розміреними й ритмічними рухами. Двоє інших чоловіків витрушували надгробний саван з оксамиту й срібла, тримаючи його за краї; і пилюка, розсипаючись, яскріла в надвечірньому світлі. З Авентіно долинало бамкання дзвонів.

Марія міцно вхопилася за руку коханця, неспроможна далі стримуватись, відчуваючи, як за кожним кроком земля втікає у неї з-під ніг, боячись, щоб на цій стежці вона не пролила всю свою кров. І щойно увійшла до карети, залилася розпачливими слізьми, ридаючи на плечі в коханця.

– Я помираю.

І для неї, либонь, було б краще, якби вона тоді померла.

Два дні по тому Андреа снідав у компанії ґалеаццо Сечінаро за одним зі столиків у римській кав’ярні. Ранок був жаркий. Кав’ярня була майже порожня, занурена в сутінь і нудьгу. Офіціанти дрімали під дзижчання мух.

– Отже, – розповідав бородатий князь, – знаючи, що вона любить віддаватися за незвичайних і ексцентричних обставин, я ризикнув…

Він розповідав із грубою відвертістю про той зухвалий спосіб, який йому допоміг узяти леді Гітсфілд; розповідав без каяття й без стриманості, не пропускаючи жодної подробиці, вихваляючись своєю спритністю перед знавцем. Вряди-годи він уривав свою розповідь, щоб наштрикнути ножем шматок соковитого, просякнутого димом м’яса з кров’ю або щоб спорожнити келих із червоним вином. Здоров’я й сила позначали кожен його рух.

Андреа Спереллі запалив сигарету. Попри всі свої зусилля він не міг проковтнути жодного шматка їжі, не зміг подолати огиду, яка утворилася у шлунку, який до того ж жахливо тремтів. Коли Сечінаро наливав йому вина, він випивав разом з вином і отруту.

У якусь мить князь, хоч і малочутливий, завагався й подивився на колишнього коханця Елени. Крім відсутності апетиту, той не подавав жодних зовнішніх ознак стурбованості. Незворушно випускав у повітря хмари диму й усміхався своєю звичною, трохи іронічною посмішкою, слухаючи веселого оповідача.

Князь сказав:

– Сьогодні вона вперше прийде до мене.

– Сьогодні? У твій дім?

– Так.

– Це чудовий місяць для кохання в Римі. Від третьої до сьомої пополудні кожен добрий притулок ховає двох закоханих…

– І справді, – урвав його ґалеаццо, – вона прийде о третій.

Обидва подивилися на годинник. Андреа запитав:

– Ходімо?

– Ходімо, – відповів ґалеаццо підводячись. – Пройдімося разом вулицею Кондотті. Я піду по квіти до Бабуїно. Скажи мені – адже ти знаєш, – яким квітам вона віддає перевагу?

Андреа засміявся; і в нього мало не зірвався з губ жорстокий дотеп; проте він сказав безтурботним тоном:

– Колись вона любила троянди.

Перед Баркачча вони розлучилися.

О цій годині площа Іспанії мала безлюдний літній вигляд. Кілька робітників відновлювали канал. І над купою землі, висушеної сонцем, підіймалися хмари пилюки під гарячими подихами вітру. Сходи, які вели до площі Трінітá, були білі й порожні.

Андреа став підійматися помалу-потроху, зупиняючись на кожній другій або третій сходинці. Повернувся додому. Ліг у своїй кімнаті на ліжко й лежав там майже до третьої. За чверть третя вийшов із дому. Попрямував на вулицю Сістіна, потім звернув на вулицю Чотирьох Фонтанів, проминув палац Барберіні; зупинився не ховаючись біля полиць продавця букіністичної літератури, чекаючи третьої години. Букініст, зморшкуватий і волохатий чоловічок, схожий на дряхлу черепаху, став пропонувати йому книжки. Він відбирав найкращі томи, один за одним, і показував їх йому, говорячи крізь ніс і дуже занудно. Залишалося ще кілька хвилин до третьої. Андреа став роздивлятися заголовки книжок і водночас стежив за виходами з палацу. Голосу букініста він майже не чув, так стугоніла кров у його жилах.

З хвіртки вийшла жінка, спустилася хідником до площі, сіла там у публічну карету й поїхала по вулиці Тритоне.

Андреа спустився за нею, знову звернув у вулицю Сістіна й повернувся додому. Став чекати, коли прийде Марія. Лежачи на ліжку, він був такий нерухомий, що здавалося, він більше не страждає.

О п’ятій прийшла Марія.

Вона сказала відсапуючись:

– Ти знаєш, я можу залишатися з тобою весь вечір, усю ніч, до самого ранку!

І додала:

– Це буде для мене перша й остання ніч кохання… У вівторок я поїду.

Вона припала йому до вуст, схлипуючи, тремтячи, пригорнувшись до нього.

– Зроби так, щоб я не побачила завтра! Зроби так, щоб я померла!

Подивившись на його змучене обличчя, вона запитала:

– Ти страждаєш? І ти теж… Ти гадаєш, ми не побачимося більш ніколи?

Йому було надзвичайно важко щось сказати, відповісти їй. Язик йому заціпенів, слів у нього не вистачало. Він відчував інстинктивну потребу сховати обличчя, не дивитись на неї, не відповідати на її запитання. Він був неспроможний утішити її, неспроможний далі її обманювати. Він відповів голосом здушеним, невпізнаваним:

– Помовч.

Потім опустився перед нею навколішки. Поклав голову їй на коліна й так залишався протягом тривалого часу. Вона поклала долоні йому на скроні, відчуваючи нерівне й бурхливе пульсування його артерій, відчуваючи, що він страждає. І вона більше не страждала від власного болю, вона страждала за нього, за його біль.

Він підвівся, взяв її за руки й повів до іншої кімнати. Вона підкорилася.

У ліжку, розгублена, спантеличена перед похмурою пристрастю збожеволілого коханця, вона викрикнула:

– Що з тобою? Що з тобою?

Вона хотіла заглянути йому у вічі, розгадати його божевілля; але він уперто ховав обличчя на її грудях, на шиї, у волоссі, в подушках.

Аж раптом вона випручалася з його обіймів зі страшним виразом жаху