Габріеле д'Аннунціо - Насолода

пожирало щось подібне до невиліковної лихоманки, яка своїм жаром відкривала в темних безоднях його буття усі зародки людської ганьби. Кожна його думка, кожне почуття були заражені. Він весь був суцільною виразкою.

Проте сам обман міцно прив’язував його до обманутої жінки. Його дух так дивно пристосувався до страховинної комедії, що майже не знав, як можна здобувати насолоду іншим способом, інакше, аніж через страждання й біль. Таке вселення однієї жінки в іншу більше не було актом розпачливої пристрасті, а звичкою пороку, а отже, й владною потребою, необхідністю. А інструмент цього пороку, який ні про що не здогадувався, став для нього необхіднішим, аніж сам порок. Завдяки своїй почуттєвій розбещеності він майже почав вірити, що реальне володіння Еленою не дало б йому такої гострої й рідкісної насолоди, як це уявне володіння. Він дійшов майже до того, що не міг відокремити у своєму уявленні про любострастя двох жінок. А що йому насолода здавалася меншою в реальному володінні однією, то його нерви притуплялися, коли, перевтомивши свою уяву, він опинявся перед реальною формою іншої.

Тому він не міг змиритися з думкою, що крах дона Мануеля Ферреса відбере в нього Марію.

Коли надвечір Марія прийшла, він відразу зрозумів, що бідолашна істота ще не знала про своє лихо. Але наступного дня вона прийшла, важко дихаючи, тремтяча, бліда, схожа на мертву; і заридала, припавши йому до грудей, ховаючи обличчя.

– Ти знаєш?

Новина швидко поширилася. Скандал був неминучим; руїна була непоправною. Настали дні розпачливих страждань, дні, коли Марія після поквапної втечі шахрая, покинута небагатьма подругами, атакована незліченними кредиторами чоловіка, розгублена перед легальними формальностями описувань, посеред позикодавців, лихварів та інших підлих людей, із героїчною гордістю витримувала випробування, але марно намагалася врятуватися від остаточного краху, який розбив усі її надії.

І вона не хотіла ніякої допомоги, не говорила про свої тортури з коханцем, який дорікав їй за те, що її візити кохання були надто короткими. Вона ніколи йому не жалілася; завжди знаходила для нього менш сумну усмішку; досі погоджувалася підкорятися його капризам, з пристрастю віддавати своє тіло для осквернення, проливати на голову свого ката найпалкішу ніжність своєї душі.

Усе навколо неї обвалювалося. Покарання звалилося на неї несподівано. Передчуття говорили правду!

Але вона не жалкувала, що поступилася коханцю, не каялася в тому, що віддалася йому так бездумно, не оплакувала свою втрачену чистоту. Вона переживала один біль, сильніший за будь-яке каяття і будь-який страх; і цей біль терзав її при думці, що їй доведеться поїхати звідси, доведеться розлучитися з чоловіком, який був життям для її життя.

– Я помру, друже мій. Поїду помирати далеко від тебе, одна, одна… Ти не закриєш мені очей…

Вона казала йому про свій кінець із глибокою усмішкою, повною смиренної певності. Андреа ще намагався навіяти їй ілюзію надії, посіяти в її серці зерно мрії, зерно майбутніх страждань!

– Я не дозволю тобі померти. Ти будеш моєю ще довгий час. Наше кохання ще матиме щасливі дні…

Він так говорив їй про найближче майбутнє:

– Я прилаштуюся у Флоренції; звідти я часто приїздитиму до Сієни нібито для своїх досліджень; я житиму в Сієні протягом місяців, перемальовуючи якісь старовинні картини, читаючи стародавні хроніки. Наше таємне кохання матиме надійну схованку на якій-небудь безлюдній вулиці або за мурами міста, в сільській місцевості, у віллі, прикрашеній майолікою Робіа, оточеній садом. Ти знаходитимеш для мене час. Іноді я також приїздитиму до Флоренції на тиждень – тиждень нашого щастя. Ми продовжимо свою ідилію на пагорбах Фієзоле, у вересні, не менш теплому й сонячному, ніж квітень; і кипариси Монтуґі будуть такими ж прихильними до нас, як і кипариси Скіфаної.

– Якби ж то це було правдою… Якби… – зітхала Марія.

– Ти мені не віриш?

– Ні, я тобі вірю. Але серце мені підказує, що всі ці чудові плани не вийдуть за межі мрій.

Вона хотіла, щоб Андреа тримав її в обіймах дуже довго; і пригорталася до його грудей, нічого не кажучи, зосередившись у собі, ніби хотіла заховатися, здригаючись і тремтячи, наче хвора або жінка, якій погрожують і яка потребує захисту. Вона просила в Андреа духовних пестощів, тих, які вона називала своєю інтимною мовою «добрими пестощами», тих, які наповнювали її ніжністю і примушували проливати сльози томління, приємніші за будь-яку насолоду. Тому вона не могла зрозуміти, як у ці хвилини найвищої духовності, у ці останні болісні години пристрасті, у ці години прощання коханцеві було мало цілувати її руки.

Вона благала, майже ображена грубим бажанням Андреа:

– Ні, кохання моє! Мені здається, ти ближчий до мене, тісніше пов’язаний зі мною, більше злитий з моїм єством, коли сидиш поруч зі мною, коли тримаєш мене за руки, коли дивишся в мої очі, коли кажеш мені речі, які тільки ти вмієш говорити. Мені здається, що інші ласки нас віддаляють, створюють між нами якусь тінь… Я не вмію як слід висловити свою думку… Інші ласки мене так засмучують, так засмучують… не знаю… Я почуваю себе стомленою, і втома в мене якась бридка!

Вона благала його несміливо, стишеним голосом, боячись не догодити йому. Їй хотілося лише спогадувати події давні й недавні, спогадувати їх із найменшими подробицями, згадувати найнепомітніші рухи, найвипадковіші слова, найнезначущіші факти, які для неї мали значення. Її серце найчастіше поверталося до їхніх перших днів у Скіфаної.

– Ти пригадуєш? Ти пам’ятаєш?

І сльози несподівано наповнювали її засмучені очі.

Одного вечора Андреа запитав у неї, подумавши про її чоловіка:

– Відтоді, як я тебе знаю, ти завжди була моєю?

– Завжди.

– Я запитую не про душу…

– Замовкни! Я завжди була твоєю.

І він, який ніколи не вірив жодній зі своїх коханок, що займалися адюльтером, їй повірив. Не мав найменшого сумніву, що вона не лукавила.

Він вірив їй. Бо навіть безперервно оскверняючи й обманюючи її, він знав, що його кохає висока й шляхетна душа, знав, що перед ним велика й незглибима пристрасть, він усвідомлював цю велич так само добре, як і власну ницість. Він знав, що його кохають справді грандіозним коханням; й іноді в шаленій нестямі своєї розбурханої уяви він боляче кусав губи цього ніжного створіння, щоб не викрикнути ім’я, яке підіймалося з неподоланною силою до його горла. І зболені й закривавлені уста усміхалися доброю усмішкою, кажучи:

– Навіть так ти мені не робиш боляче.

До їхньої розлуки залишалися лічені дні. Міс Дороті відвезла Дельфіну до Сієни й повернулася, щоб допомогти пані в останніх найважчих приготуваннях і супроводжувати її