Габріеле д'Аннунціо - Насолода

переплетені. Потім вона сказала голосом ослаблим і сп’янілим:

– Ти забираєш моє життя!

Вона була щаслива цим несподіваним насильством.

Сказала:

– Душе, душе моя! Моя і тільки моя!

Сказала щасливим голосом:

– Я чую, як калатає твоє серце… так сильно, так сильно!

Потім сказала зітхнувши:

– Дозволь мені підвестися. Мені треба йти.

Обличчя в Андреа було бліде й перекошене, як у вбивці.

– Що з тобою? – запитала вона ніжним голосом.

Він хотів усміхнутися. Відповів:

– Я ніколи не переживав такого сильного потрясіння. Думав, що помру.

Підійшов до однієї з чаш, дістав із неї букет бузку й запропонував його Марії, проводжаючи її до дверей, майже наполягаючи, аби вона швидше пішла, бо кожен її рух, кожен погляд заподіювали йому нестерпну муку.

– Прощай, моя любове. Я хочу тобі приснитися, – сказало бідолашне створіння з глибокою ніжністю.

ІІ

Уранці 20 травня Андреа Спереллі підіймався по залитому сонячним світлом Корсо. Біля дверей клубу його покликали.

На тротуарі стояв гурт його світських друзів, милуючись дамами, які їх проминали, й базікаючи. Там були Джуліо Музелларо з Людовіко Барбарізі, дюк ді Ґриміті з ґалеаццо Сечінаро, Джино Боммінако; було й кілька інших.

– Ти не знаєш, що сталося сьогодні вночі? – запитав його Барбарізі.

– Ні. А що таке?

– Дон Мануель Феррес, міністр Гватемали…

– І що?

– Був спійманий у самому розпалі гри на шахрайстві.

Спереллі опанував себе, хоч кілька джентльменів дивилися на нього з досить лукавою цікавістю.

– І як це сталося?

– ґалеаццо знає, він теж брав участь у грі за тим самим столом.

Князь Сечінаро став розповідати подробиці.

Андреа Спереллі не став удавати байдужість. Він слухав розповідь з обличчям уважним і серйозним. Нарешті сказав:

– Мені дуже прикро.

Він постояв ще кілька хвилин біля гурту. Потім попрощався з друзями й наготувався йти.

– Ти куди? – запитав у нього Сечінаро.

– Додому.

– Я проведу тебе трохи.

Вони рушили вниз до вулиці Кондотті. Корсо здавався річкою сонячного світла, яка плинула від площі Венеції до майдану дель Пополо. Дами у світлих весняних туалетах проходили повз осяяні сонцем вітрини крамниць. Пройшла княгиня ді Ферентіно з Барбареллою Віті під мереживною парасолькою. Пройшла Б’янка Дольчебуоно. Пройшла молода дружина Леонетто Ланци.

– Ти знав цього Ферреса? – запитав ґалеаццо у Спереллі, який ішов мовчки.

– Так. Я познайомився з ним торік у вересні, у Скіфаної, у своєї кузини д’Ателета. Його дружина давня подруга Франчески. Тому ця подія дуже мене засмутила. Хотілося б, щоб вона набула найменшого розголосу. Ти зробив би мені велику послугу, якби допоміг…

ґалеаццо виявив щиру готовність.

– Думаю, – сказав він, – що скандалу хоч почасти пощастило б уникнути, якби міністр попросив відставки у свого уряду, але негайно, як і запропонував йому голова клубу. Але міністр не хоче. Минулої ночі він удавав із себе ображену особу й навіть підіймав голос. Але докази неспростовні. Треба було б переконати його…

Ідучи далі, вони не припиняли розмовляти про цю подію. Спереллі був вдячний Сечінаро за його щиру готовність допомогти. Таке ставлення заохотило Сечінаро до дружніх звірянь.

На розі вулиці Кондотті вони зустріли синьйору ді Маунт Еджкамб, яка йшла по лівому хіднику, повз вітрини японських крамниць своєю неквапною ритмічною і чарівною ходою.

– Донна Елена, – сказав ґалеаццо.

Обидва подивилися на неї. Обидва відчули чари цієї ходи. Але погляд Андреа проник крізь одяг, побачив досконалі форми її тіла й божественно прекрасну спину.

Коли вони наздогнали її, то привіталися й пішли далі. Тепер вони не могли дивитися на неї, але вона дивилася на них. Це стало для Андреа новою мукою – отак іти поруч із суперником під поглядом жінки, яку він палко жадав, думаючи про те, що чарівливі очі, можливо, розважалися, порівнюючи їх. Він і сам став подумки порівнювати себе із Сечінаро.

Той належав до кремезного типу білявого й синьоокого Люціо Веро;[229] і між прегарними золотавими вусами й бородою у нього червонів позбавлений будь-якого духовного відтінку, але гарний рот. Він був квадратний, дужий, наділений елегантністю не витонченою, але зухвалою.

– Ну то як? – запитав його Андреа, осмілівши від неподоланної тривоги. – Чи далеко просунулася твоя авантюра?

Він знав, що може так розмовляти з цим чоловіком.

ґалеаццо обернувся до нього з виглядом напівздивованим і напівзацікавленим, бо не чекав від нього такого запитання, а тим більше поставленого таким веселим тоном і з таким досконалим спокоєм. Андреа усміхався.

– О, як давно триває моя облога! – відповів бородатий князь. – Від незапам’ятних часів. Я починав не раз і щоразу без успіху. Я завжди спізнювався. Хтось уже мене випередив. Але я ніколи не втрачав надії. Був переконаний, що рано чи пізно надійде й моя черга. Тож я терпляче чекаю. І справді…

– Отже?

– Леді Гітсфілд ставиться до мене з більшою приязню, ніж герцогиня ді Шерні. Сподіваюся, що матиму найамбітнішу честь бути занесеним після тебе до її списку…

Він засміявся дещо грубим сміхом, показавши сніжно-білі зуби.

– Гадаю, мої індіанські подвиги, розголошені Джуліо Музелларо, додадуть до моєї бороди героїчну часточку неподоланної хоробрості.

– Так, але в ці дні твоя борода повинна тремтіти від спогадів…

– Яких спогадів?

– Спогадів вакхічних.

– Не розумію.

– Як! Ти забув про знаменитий ярмарок у травні вісімдесят четвертого року?

– Он воно що! Ти примусив мене замислитись. У ці дні буде третя річниця… Але ти там не був. Хто тобі розповів?…

– Ти хочеш знати надто багато, мій любий.

– Скажи мені! Благаю тебе.

– Ти ліпше подумай про те, щоб відзначити цю річницю з користю. А тоді розкажеш про все мені.

– Коли побачимося?

– Коли тобі буде зручно.

– Пообідай зі мною завтра у клубі, близько восьмої години. Там ми й зможемо поговорити про свою справу.

– Гаразд. Прощавай, золота бородо. Біжи.

І вони розлучилися на площі Іспанії, біля підніжжя сходів. А що Елена перетинала площу, прямуючи до вулиці Дуе Мачеллі, щоб піднятися до Чотирьох Фонтанів, Сечінаро наздогнав її й пішов проводжати.

Андреа після зусиль здаватися байдужим відчував страшенний тягар на серці, підіймаючись сходами. Гадав, що він не зможе добутися до вершини. Але він тепер не сумнівався, що надалі Сечінаро розповідатиме йому про все. І йому здавалося, він здобув над ним перевагу! Унаслідок певного сп’яніння, унаслідок божевілля, яке опанувало його від надмірних страждань, він сліпо йшов назустріч новим тортурам, дедалі жорстокішим і дедалі безумнішим, погіршуючи й ускладнюючи в тисячу разів умови існування свого духу, переходячи від збочення до збочення, від відхилення до відхилення, від жорстокості до жорстокості, уже не в змозі зупинитися, не маючи жодної миті перепочинку у своєму карколомному падінні. Його