Габріеле д'Аннунціо - Насолода

рук. – Я хочу, щоб ти випив мого чаю. Понюхай. Ці пахощі проникнуть тобі в душу.

Вона говорила про дорогоцінний чай, який одержала з Калькутти й подарувала Андреа вчора.

Вона підвелася й сіла у шкіряне крісло з химерами, де досі виднівся злинялий колір старовинного стихаря. На маленькому столику блищала тонка майоліка Кастельдуранте.

Роблячи свою справу, вона дарувала йому безліч лагідних слів; вона дарувала йому свою доброту й ніжність із цілковитим самозабуттям; наївно втішалася цією дорогою для неї таємничою інтимністю в цій спокійній кімнаті, посеред витонченої розкоші. За нею, як за Святою Дівою на картині Сандро Боттічеллі, стояли кришталеві кубки з букетами білого бузку; і її руки архангела рухалися між міфологічними оповідками Люціо Дольчі та гекзаметрами Овідія.

– Про що ти думаєш? – запитала вона в Андреа, який був поруч, сидів на килимі, спершись головою на підлокітник крісла.

– Слухаю тебе. Говори ще!

– Більше не буду.

– Говори! Розкажи мені про ті речі…

– Про які речі?

– Про які відомо лише тобі.

Він хотів заколисати її голосом тривогу, яку навіяла йому інша; намагався оживити з її голосу постать іншої.

– Ти відчуваєш? – вигукнула Марія, вкидаючи ароматичне листя в киплячу воду.

Гострі пахощі поширилися в повітрі разом із парою. Андреа вдихнув їх. Потім сказав, заплющивши очі, відкинувши назад голову:

– Поцілуй мене.

І коли його губи доторкнулися до її губів, він затремтів так сильно, що Марія була здивована.

Вона налила трунок у філіжанку й запропонувала йому з таємничою усмішкою.

– Пий. Це любовний трунок.

Він відхилив її пропозицію.

– Не хочу пити з цієї філіжанки.

– Чому?

– Хочу випити від тебе.

– Але як?

– Сьорбни ковток, але не ковтай його.

– Він ще дуже гарячий.

Вона засміялася – її насмішила ця примха коханця. Він трохи тремтів, був блідий, зі зміненим обличчям. Вони стали чекати, поки чай охолоне. Марія знову й знову притулялася губами до краю філіжанки, щоб спробувати, наскільки чай гарячий. Потім сміялася притишеним сміхом, який, здавалося, належав не їй.

– Тепер можна пити, – оголосила вона.

– Ну ж бо, зроби добрий ковток. Отак.

Вона тримала губи стиснутими, щоб утримати чай у роті. Але її великі очі, що їх недавні сльози примусили блищати яскравіше, сміялися.

– Тепер перелий його мені потроху.

Він припав до неї поцілунком, висмоктавши весь чай. Коли йому забракло повітря, вона допомогла повільному питцеві, стиснувши йому скроні.

– Господи! Ти мене мало не задушив.

Вона відкинулася на подушку, щоб відпочити, знесилена, щаслива.

– Який смак він мав? Ти випив також і мою душу. Я вся порожня.

Він лишився замисленим, із поглядом, спрямованим в одну точку.

– Про що ти думаєш? – запитала в нього Марія, знову на мить підводячись і притуливши палець йому до лоба, ніби хотіла перехопити його невидиму думку.

– Ні про що… – відповів він. – Я не думав. Стежив за тим, як діє у мене всередині любовний трунок…

Тоді вона теж захотіла спробувати. Із задоволенням випила чай у нього з рота. Потім вигукнула, притиснувши руку до серця і глибоко вдихнувши повітря:

– Як мені подобається!

Андреа затремтів. Хіба не те саме вигукнула Елена в той вечір самозабуття? Не ті самі слова? Він подивився на її рот.

– Повтори.

– Що повторити?

– Те, що ти сказала.

– Навіщо?

– Ти так ніжно промовила ці слова… Ти не могла збагнути їх… Повтори.

Вона всміхнулася, не розуміючи, про що йдеться, трохи стурбована й налякана дивним поглядом коханця.

– Ну, гаразд… Як мені подобається!

– А я?

– Ти про що?

– А я… подобаюся тобі?…

Вона приголомшено дивилася на коханця, який корчився біля її ніг, у чеканні слів, які хотів вирвати з неї.

– А я… тобі?…

– Авжеж… Ти подобаєшся мені.

– Справді? Справді? Повтори ще раз.

Вона погодилася, нічого не розуміючи. Він корчився у спазмах, і його опанувала незбагненна хіть.

– Чому ти заплющив очі? – запитала вона, без підозри, а щоб заохотити його висловити свою думку.

– Щоб померти.

Він поклав голову їй на коліна, залишившись на кілька хвилин у такій позі, – мовчазний, загадковий. Вона легенько пестила йому волосся, скроні, чоло, де під її ласкавими дотиками ворушилася ганебна думка. Навколо них кімната мало-помалу поринала в сутінь; у ній витали пахощі квітів і пахощі чаю; форми зливалися в одну видимість, гармонійну й багату, позбавлену реальності.

Через певний проміжок часу Марія сказала:

– Устань, любове моя. Я мушу тебе покинути. Уже пізно.

Він підвівся й попросив:

– Залишся зі мною ще трохи. До «Аве Марії».

І знову потяг її на канапу, де подушки тьмяно світилися в темряві. У сутінках він поклав її несподіваним рухом, обхопив долонями її голову, покрив поцілунками обличчя. У його запалі була майже злість. Він уявляв собі, що стискає в пальцях голову іншої, уявляв собі ту голову, заплямлену поцілунками чоловіка; і він не гидував нею, а знову ж таки почував до неї потяг хоті, ще більш дикої. З найглибших глибин інстинкту проникали йому у свідомість усі бурхливі почуття, які пробудилися в присутності того чоловіка; йому проникли в серце всі непристойності та брутальність, наче хвиля перемішаних нечистот; і вся ця гидь через поцілунки переходила на щоки, лоб і волосся, на шию й на губи Марії.

– Ні! Облиш мене! – крикнула вона, доклавши зусиль, щоб визволитися з його обіймів. І підбігла до столика з чаєм, щоб запалити свічки.

– Будь розважливим! – крикнула вона з легким гнівом, трохи засапавшись і приводячи себе до ладу.

Він залишився на канапі й мовчки дивився на неї.

Вона підійшла до стіни, де поруч із каміном висіло невеличке дзеркало Мони Аморрозіски.[228] Наділа капелюшок із вуаллю перед цим затемненим склом, схожим на каламутну, трохи зеленаву воду.

– Як мені не хочеться полишати тебе сьогодні ввечері!.. Сьогодні ввечері – більше, аніж будь-коли… – прошепотіла Марія, пригнічена смутком цієї години.

У кімнаті фіолетове світло сутінків змагалося зі світлом свічок. Філіжанка з чаєм стояла на самому краю стола, холодна, надпита двома ковтками. Гілки бузку у високих кришталевих посудинах здавалися білішими, ніж удень. Подушка крісла досі зберігала відбиток тіла, яке там сиділо.

Дзвін на Трінітá-деї-Монті почав бамкати.

– Боже мій, як уже пізно! Допоможи мені вдягнути плаща, – сказала бідолашна істота, обертаючись до Андреа.

Він знову міцно її обійняв, поклав на канапу, покрив шаленими поцілунками, сліпо, розпачливо, з жагучою пристрастю, нічого не кажучи, придушивши її стогін, що хотів вихопитися з рота, пригнітивши на її устах своє нестямне бажання викрикнути ім’я Елени. Й над тілом жінки, яка ні про що не здогадувалася, він учинив неймовірне блюзнірство.

Вони залишалися протягом кількох хвилин