Віктор Миколайович Горобець - Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років

князя Меншикова. «Світлійший», прагнучи зміцнити власну політичну міць у Петербурзі, стає ситуативним союзником українських автономістів і підтримує ідею відновлення гетьманства. В умовах лібералізації урядового курсу з ув'язнення виходять члени гетьманського уряду, полковники й сотники. З берегів Неви навіть лунає обіцянка відновити в Україні Гетьманат.

Тим часом навесні 1727 р. в опалу до імператора Петра II, котрий зійшов на російський престол по смерті Катерини І, потрапляє князь Меншиков. За якийсь місяць фактично перша особа держави перетворюється на безправного висланця. Проте, на щастя, і після опали князя ідея реставрації Гетьманату не занепадає. У другій половині липня Іноземна колегія підготувала формуляр гетьманської присяги та «особливые секретные пункты» царському представникові при гетьманському уряді. З цього пакету документів особливої уваги заслуговують таємні пункти-інструкції, адже вони розкривають зміст акту реставрації Гетьманату та висвітлюють механізм реалізації проекту. Зокрема, в «особливых секретных пунктах» було зазначено, що задекларовані урядом обіцянки повернути українському народові право «выбрать по прежнему гетмана и старшину» було написано лише «для лица». Насправді ж імператор виказав «соизволение быть гетманом миргородскому полковнику Данилу Апостолу». Виходячи з цього, якщо резидентові стане відомо, що «некоторые из того народа о ином ком намерение имели в гетманы обират, в таком случае ему того предостерегать и путь к тому предуготовить, чтоб, конечно, ево, Данила Апостола, а не иного кого в гетманы народ избрал». Якщо ж він не зуміє переконати виборців віддати свої голоси за миргородського полковника, автори інструкції наказували «то собрание под каким пристойным претекстом остановить и писать Е. И. В. в Коллегию иностранных дел». Отже, ішлося не про реставрацію давніх прав українського суспільства, а про призначення офіційним Петербургом на посаду гетьмана Апостола, при збереженні видимості вільного волевиявлення учасників елекційної ради.

Утім тривожитись з приводу результатів волевиявлення російській владі не було підстав. Надто вже авторитетним і шанованим серед козацтва був полковник Апостол, аби хтось міг з ним конкурувати. Достатньо буде сказати, що перед тим, як взяти до рук гетьманську булаву, Апостол понад сорок років був полковником у Миргороді. Випадок унікальний для історії Гетьманату. Отож, жовтнева Генеральна рада 1727 р. одностайно підтримала кандидатуру Данила Апостола.

В особі Апостола Україна отримала авторитетного й шанованого старшину, вмілого адміністратора й доброго господарника. Попри похилий вік новий гетьман активно починає відтворювати каркас козацької держави, помітно зруйнований діями Малоросійської колегії. В Україні знову запрацював повноцінний гетьманський уряд, проведено ревізію земельного фонду, наведено лад у судочинстві. Апостол, котрий любив і вмів господарювати (був одним з найбагатших старшин Лівобережжя, але при цьому не мав проти себе судових тяжб, чого не можна сказати про багатьох його сучасників), добивається від російського уряду відміни обмежень на експорт товарів з України, клопочеться, аби паспорти на виїзд за кордон українським купцям видавала українська влада тощо. Наводить лад у бюджеті автономії. Піклується про поліпшення матеріального становища Києво-Могилянської академії.

Апостолові навіть вдається відтворити щось подібне на новий українсько-російський договір (Іван Скоропадський гетьманував упродовж майже 14 років без нього). Прибувши на початку 1728 р. до Москви на коронацію імператора Петра II, гетьман подав так звані Статейні пункти, що мали регулювати взаємини сторін в політичній, економічній та духовній сферах. Розгляд гетьманських пропозицій та обмін думками з приводу їхнього змісту тривали аж до кінця серпня, коли врешті імператор підписав «Рішительні статті». «Статті» проголошували збереження традиційних козацьких прав і вольностей. За козацтвом зберігалося право вільної гетьманської елекції, яка, утім, мала відбуватися лише з дозволу імператора та за присутності його представника, а крім того, новообраний регіментар обов'язково мав приїздити за підтвердженням своїх повноважень до російської столиці. Гетьман отримав право на зовнішньополітичні зносини з сусідніми Польщею та Кримом, щоправда, чинити він це мусив обов'язково з відома імператорського міністра. У сфері кадрової політики гетьман міг затверджувати своєю владою нижчу козацьку адміністрацію, а ось кандидатів на посади генеральних старшин і полковників старшина обирала з-поміж себе, але затверджував їх імператор.

Найбільшим же позитивом від отримання Апостолом «Рішительного указу» було те, що тепер, на відміну від доби Петра І, Україна-Гетьманщина мала правовий акт, що регулював стосунки сторін, а тому можна було сподіватися на уникнення брутального порушення російським керівництвом українських «давнин».

«Гетьману надалі бути не мислиться, а бути Правлінню в шести персонах».

Друге скасування гетьманства російською владою

Коли наприкінці січня 1734 р. до Петербурга надійшла звістка про смерть гетьмана Данила Апостола, надзвичайна нарада Кабінету міністрів прийняла ухвалу: «Гетьману надалі бути не мислиться, а бути Правлінню в шести персонах». Щоправда, у виданій Війську Запорозькому та всьому «малоросійському народові» грамоті урочисто декларувалися наміри імператриці Анни Іоанівни й надалі зберігати в непорушності права і вольності Війська Запорозького, закріплені привілеями, наданими царями гетьману Богдану Хмельницькому та його наступникам. Більше того, навіть в інструкції новому владному органу, що переносився в державне тіло Гетьманату, — цьому самому «Правлінню в шести персонах» — його запровадження публічно трактувалося як крок тимчасовий, покликаний забезпечити справне управління в умовах міжгетьманства.

Проте насправді ця заява була лише пустослівною декларацією. Адже в таємній інструкції призначеному головою цього органу князю Олексію Шаховському Анна Іоанівна наголошувала, що Правління гетьманського уряду є інституцією не тимчасовою, а такою, що має назавжди замінити собою гетьмана.

Щоправда, враховуючи попередні помилки, зокрема відчуженість Малоросійської колегії петрівської доби від української влади, до складу Правління гетьманського уряду було включено, крім трьох російських чиновників — генералів О. Шаховського і І. Баратинського та полковника Гур'єва, три українських генеральних старшини — генерального суддю Михайла Забілу, генерального осавула Федора Лисенка та генерального підскарбія Андрія Марковича. Під час засідань Правління його членам було наказано «бить в равенстве», при цьому українська старшина мала сидіти з лівого боку стола, а російська — з правого. Але в дійсності рівність була лише формальна. Фактично ж вона порушувалась вже хоч би тим, що фактичним главою Правління гетьманського уряду став не український старшина, а російський можновладець — князь Шаховський. І саме останній отримував з Петербурга різного роду доручення російського уряду, у тому числі й таємні, та організовував на свій розсуд їхню реалізацію в Україні.

«Москалики-соколики, поїли ви наші волики, А вернетесь здорові — поїсте й останні корови».

Україна в Російсько-Турецькій війні 1730-х рр.

Початок Російсько-Турецької війни 1735—1739 рр. було покладено походами армій фельдмаршала Б. Мініха під Азов та генерал-лейтенанта М. Леонтьєва на Крим, що розпочалися наприкінці літа 1735 р. При цьому українці відразу ж відчули, що за прагнення