Віктор Миколайович Горобець - Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років

Сьогодні, коли відбуваються потужні зрушення в суспільному сприйнятті минулого, відновлюється інтерес до історії України. Читач може познайомитися з думкою провідних вітчизняних істориків, результатами останніх наукових досліджень та відкриттів. При цьому автори не виконують ідеологічне замовлення, їхні оцінки часом не збігаються, що дозволяє кожному з нас самому виступити суддею в цих суперечках.
• Козацька революція 1648—1649
• Переяславська рада і світ після Переяслава
• Війна берегів та її наслідки
• Гетьманат кінця XVII — початку XVIII ст.
Сьогодні ці теми стали вкрай актуальними, і пропонована книжка може відповісти на чимало питань, які цікавлять і турбують кожного українця.

Віктор Горобець.

Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років

Вступ

Історія кожної нації, представленої на політичній мапі сучасної Європи, зберігає пам'ять про сторінки, без яких цю націю неможливо собі й уявити. Чи відбулася 6, скажімо, Німеччина в тому вигляді, у якому ми її знаємо сьогодні, без драматичної доби Реформації? Або ж чи збереглася б Польща як суб'єкт політичного життя модерної Європи без жертовного повстання Тадеуша Костюшка 1794 р.? Який би присмак мав дух свободи Французької республіки без славнозвісної Великої революції 1789—1799 рр.? Чи стало б політичною й культурною реальністю Королівство Нідерландів, якби наприкінці XVI ст. в частині провінцій, підвладних іспанським Габсбургам, не вибухнула національно-визвольна війна?

Для України такою визначальною з точки зору перспектив її історичного розвитку подією стало козацьке повстання, яке на початку 1648 р. підняв тоді ще чигиринський сотник, а згодом уславлений козацький гетьман Богдан Хмельницький. Повстання, яке майже миттєво переросло в настільки потужний виступ, якого досі ані Україна, ані Річ Посполита, у складі якої перебували на той час українські землі, ще не бачили у своїй історії. І якщо для визначення попередніх козацьких виступів, яких в історії Речі Посполитої кінця XVI — першої половини XVII ст. було чимало, цілком адекватним було поняття «козацького повстання» чи в окремих випадках навіть «козацької війни», то у випадку з подіями середини XVII ст. — зважаючи на важливість трансформацій, які відбувалися в цей час у політичному, соціальному та економічному житті України, — дослідники використовують ємкісніші терміни: «визвольна війна», «національно-визвольна війна», «національна революція» тощо.

Як на мене, політичним і соціальним реаліям тієї доби все ж найбільш співзвучна метафора «революції». Адже надто вже різким і потужним виявився вибух суспільного протесту навесні — влітку 1648 р. та надто вже разючі зміни спричинив у всіх сферах тогочасного життя: соціальній, політичній, етнонаціональній. Крім того, історична пам'ять про ті буремні події була настільки живою й трепетною, що й кілька столітть по тому — у пору формування модерної української нації — саме вона стала одним з наріжних каменів розбудови української ідентичності.

Якою була ця революція середини XVII ст. — козацькою чи українською? Тут, звичайно, можна дискутувати. Адже, з одного боку, важко не помітити, що саме козацтво запалило цей виступ. Саме козацтво стало осередком формування армії та становлення нового владного механізму на українських теренах. І саме з козацтвом стала асоціюватися та держава, що постала в процесі революційних змін. Проте з іншого — незаперечним є той факт, що за умови локалізації виступу в середовищі лише козацтва, без долучення до нього шляхти та поспільства, масштаби та результати революції були б значно скромнішими. У цьому контексті не зайвим виглядає й таке запитання: чи могли б ті події в принципі претендувати на дефініцію «революції», якщо б козацьке повстання не втягнуло у свій вир поспільство та шляхту та не набрало масштабів загальностанового виступу?

Кожна революція унікальна за своєю суттю, змістом, формою та результатами. Чи не єдиним спільним явищем для всіх революційних вибухів є... непередбачуваність їхніх результатів. Чи не кожна революція за своєю суттю є своєрідною «точкою біфуркації», тобто моментом, коли певною мірою передбачуваний і прогнозований вектор суспільного руху раптово потрапляє в такий вир, де його напрям розвитку, характер можуть кардинальним чином змінитися. Так само й розвиток Української революції середини XVII ст. міг відбутися за різними сценаріями. Зокрема, невідомо, якими були б воєнні успіхи повсталого козацтва, якби гетьману Хмельницькому не вдалося залучити до військово-політичного союзу з Військом Запорозьким кримського хана Іслама Ґерая. Вочевидь, зовсім інший сценарій реалізовувався б й у тому випадку, якби союз із Кримом вдалося доповнити подібними ж домовленостями з Трансільванським князівством чи Російським царством, над укладенням яких козацька дипломатія наполегливо працювала ще з кінця 1648 — початку 1649 рр. Стосовно перспектив українсько-російської військово-політичної співпраці, то, наприклад, відомий український історик Михайло Грушевський був переконаний, що якби союз Хмельницького з царем відбувся не 1654 р., а ще 1649-го, тобто коли Українська революція розвивалася по висхідній лінії, а суспільство ще не накопичило тягаря моральної втоми й не було виснажено матеріально, то вся історія Східної Європи мала б зовсім інший шлях, аніж це сталося насправді.

Принципово відмінний сценарій розвитку подій міг би мати місце й за умови, якби українські магнати, котрі своїм походженням були генетично пов'язані з давніми руськими родами та уособлювали собою славу князівських часів, у середині XVII ст. втримали б у своїх руках справу оборони православної церкви, відстоювання культурно-освітніх запитів православних підданих польського короля, а не вилили свою могутність і снагу в криваві розправи над своїми українськими підданими, як це чинив, наприклад, нащадок славного Байди Вишневецького князь Ярема Вишневецький.

Не було б такого трагізму та кровопролиття в роки революції, коли б коронна шляхта зуміла проявити більше політичної мудрості й таки пішла на певні поступки козацтву, необхідність яких була очевидною ще на початку століття, а не затялася на непорушному збереженні написаних козацькою кров'ю умов «Ординації» 1638 р. А так — одна пролита кров потягла за собою інше кровопролиття. На одну гостру шаблю знайшлася друга, не менш гостра. Намагання утвердитися коштом чужого в релігійному й етнічному відношенні люду спровокувало жорстку протидію цього самого люду у відповідь... А в результаті вже у близькій перспективі — величезні жертви, обопільне озлоблення та знесилення сторін. У перспективі ж більш віддаленій — втрата на століття незалежності як Україною, так і Польщею.

Але, перш ніж це сталось, визвольні змагання козацтва, крім війни, жертв і страждань, втілились і в неабиякий конструктивний результат — розбудову Української козацької держави. Держави, що попри очевидні певні недоліки й слабкості організації та функціонування загалом втілила в собі уявлення та мрії українців про своє справедливе «панство»: де старших обиратиме вільними голосами товариство й ці вільно обрані старшини виконуватимуть волю всього загалу; де кожен, хто забажає зі зброєю в руках захищати свою рідну землю, матиме змогу величатись гордим йменням «козак»; де суспільне благо превалюватиме над приватним інтересом. Звичайно ж, реалії життя виявилися набагато складнішими, контроверсійнішими. Інакше хіба б було місце в українській історії кровопролитним внутрішнім чварам, «війнам берегів Дніпра», примусовим «згонам населення», появам рукотворних пустель в самому серці козацької України?

Звичайно ж, не варто присвоювати винятково самим