Віктор Миколайович Горобець - Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років

не існувало простору для розвитку освіченого гетьманату в Україні. Отож і відомості про політичні настрої української старшини та шляхти, що доходили з Глухова, вкрай стурбували петербурзьку владу. Катерина II — переконана прибічниця жорсткої централізації влади в імперії — негайно викликала Розумовського до Північної Пальміри для з'ясування обставин справи.

Незважаючи на те що український гетьман, залишаючись полковником Ізмайлівського полку, взяв активну участь у насильницькому поваленні Петра III та зведенні на трон Катерини II, наприкінці лютого 1764 р. Катерина змусила Розумовського підписати «добровільне» зречення гетьманства. А російській адміністрації в Україні імператриця віддала наказ: «Мала Росія, Ліфляндія і Фінляндія суть провінції, які правляться дарованими їм привілеями. Порушувати ці привілеї зразу було б непристойно, але й неможна вважати ці провінції чужими й поводитись з ними як із чужими землями, це була б дурниця. Ці провінції треба зручними способами привести до того, аби вони обрусіли й перестали дивитись, як вовки з лісу». А ще імператриця наказувала: «Коли в Малоросії не буде гетьмана, то треба намагатися, щоб і назва гетьманів щезла».

Саме під знаком реалізації «накреслень» імператриці й пройшли останні десятиліття XVIII ст. Однак, на щастя, перетворити українців з «вовків» на «ягнят» Петербургу так і не поталанило. І відбулося це значною мірою завдяки здобуткам політичного й культурного піднесення, що його пережила Україна в роки освіченого гетьманування Кирила Розумовського — графа, камергера, генерал-фельдмаршала, президента Петербурзької академії наук, але передусім щирого українського патріота.

Після відставки Розумовського, маніфестом від 10 листопада 1764 р. Катерина II офіційно ліквідувала гетьманський уряд в Україні, а управління нею передала новоствореному імперському органу — Малоросійській колегії. Колегія складалася з чотирьох російських чиновників і чотирьох українських старшин. Поруч з нею діяв Інститут малоросійського генерал-губернатора, котрий і був визначений «головним малоросійським командиром». За указом імператриці цю надзвичайно важливу посаду обійняв один з найбільш талановитих її адміністраторів — граф Петро Олександрович Румянцев (до слова, саме його батько — Олександр Румянцев, — як пам'ятаємо, допомагав Петру І «розчищати» в Україні поле для реформаторської діяльності Першої Малоросійської колегії 1724 р.). Імператорський наказ зобов'язував Румянцева «старатися викоренити серед українців фальшивий погляд на себе як на народ цілком відмінний від москалів».

В Україні Румянцев провів наступних 25 літ свого життя й загалом успішно виконав покладене на нього завдання. Перебираючи владу до своїх рук, граф намагався не стільки зруйнувати стару політико-адміністративну систему, скільки підпорядкувати її своїм владним інституціям. Першою була поглинута Генеральна військова канцелярія, на яку були зорієнтовані всі державні установи Гетьманату. Згодом було підпорядковано Генеральний військовий суд, який «головний малоросійський командир» реорганізовав в окремий департамент Малоросійської колегії. По тому в окремі департаменти колегії було перетворено й інші вищі органи гетьманського правління — Генеральну лічильну комісію, Канцелярію малоросійського скарбу та Канцелярію генеральної артилерії. Відтепер усі вони перебували під контролем прокурора Малоросійської колегії й були змушені щомісяця звітувати перед ним про стан справ у відомстві та засвоювати характерні для російського діловодства норми та порядки.

Запровадження на теренах колишнього Гетьманату, згідно з указом імператриці Катерини II 1781 р., нових адміністративно-територіальних одиниць — Київського, Чернігівського і Новгород-Сіверського намісництв — було останньою ланкою в довготривалому процесі адаптації місцевого адміністрування до загальноімперських зразків. Адже перед цим на землях Лівобережної України ліквідовувався полково-сотенний устрій, а території колишніх десяти полків ділились поміж заснованими трьома намісництвами. На чолі намісництв стояли призначені безпосередньо імператрицею намісники. Усі три лівобережні намісництва складали Малоросійське генерал-губернаторство, на чолі якого було поставлено все того ж графа Румянцева. Тим часом землі Півдня України після ліквідації гетьманства були поділені між Новоросійською губернією та Вольностями Війська Запорозького Низового. Ліквідація ж Війська Запорозького Низового 1775 р. дозволила розподілити землі, що належали Кошу, між Новоросійською та Азовською губерніями. А сім років по тому, 1783-го, обидві губернії об'єднали в Катеринославське намісництво.

Ось так від колишньої автономії Української козацької держави не залишилось і сліду. Хіба що українські правні кодекси зберігали свою силу в судах на землях України аж до початку 30-х рр. XIX ст. А ще народ зберіг у своїй пам'яті згадки про Козацьку державу, про Гетьманщину — як про справжню «золоту добу» української історії, повернутись у яку прагнули й в XIX, і в XX ст.ст.

Ілюстрації

За підтримки

Інституту історії України НАН України Історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка Українського інституту національної пам'яті

Рекомендовано до друку вченою радою історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Сьогодні, коли відбуваються потужні зрушення в суспільному сприйнятті минулого, відновлюється інтерес до історії України. Читач може познайомитися з думкою провідних вітчизняних істориків, результатами останніх наукових досліджень та відкриттів. При цьому автори не виконують ідеологічне замовлення, їхні оцінки часом не збігаються, що дозволяє кожному з нас самому виступити суддею в цих суперечках.

• Козацька революція 1648—1649

• Переяславська рада і світ після Переяслава

• Війна берегів та її наслідки

• Гетьманат кінця XVII — початку XVIII ст.

Сьогодні ці теми стали вкрай актуальними, і пропонована книжка може відповісти на чимало питань, які цікавлять і турбують кожного українця.