Едіт Єва Егер - Вибір, Едіт Єва Егер

збагнула, що Рене не вперше сприймає його щасливі переживання як наругу над пам’яттю їхнього сина. Я подумала про свою маму. Щоразу я бачила, як тато намагається притулитися до неї, поцілувати її — і як вона завжди відсікає всі прояви його любові. Вона загрузла в ранній утраті власної мами та загорнула себе у плащаницю меланхолії. Часом, коли Клара грала на скрипці, її очі спалахували. Але вона ніколи не дозволяла собі реготати до болю у животі, загравати, жартувати, радіти.

— Рене, люба, — кажу я. — То хто помер? Джеремі? Чи ви?

Вона не відповіла.

— Джеремі не стане краще, якщо ви теж помрете, — кажу я Рене. — І вам від цього краще теж не стане.

Рене не ховалася від болю, як я колись. Вона зробила його своїм чоловіком. Одружившись із власною втратою, вона ховалася від життя.

Я запитала, який простір у щоденному житті вона віддає своїй журбі.

— Ґреґ йде на роботу, а я на цвинтар, — сказала вона.

— Як часто?

Мені здалося, я образила її своїм запитанням.

— Вона ходить туди щодня, — сказав Ґреґ.

— Невже це погано? — відрізала Рене. — Погано бути відданою синові?

— Жалоба важлива, — сказала я, — але коли вона триває й триває, то може перетворитися на спосіб уникання суму.

Жалобні церемонії та ритуали бувають надважливими складовими роботи зі скорботою. Гадаю, саме тому релігійні та культурні практики включають у себе виразні жалобні ритуали — окреслений простір та структура, всередині якої розпочинаються переживання почуттів втрати. Але період жалоби також має визначений кінець. З цієї миті втрата припиняє бути окремим виміром та стає невіддільною від життя. Якщо ми залишаємося у стані нескінченної жалоби, ми обираємо для себе мислення жертви, переконання «я ніколи це не переживу». Якщо ми лишаємося загрузлими в траурі, то це ніби і наші життя також завершилися. Траур Рене, хоч він і був болісний, став також її щитом, парканом, що відгородив її від реального життя. Ритуалами своєї втрати вона захищала себе від її прийняття.

— Ви більше часу та емоційної енергії приділяєте синові, який помер, чи доньці, яка жива? — питаю я її.

Рене занепокоєно подивилася на мене.

— Я хороша мама, — каже вона, — але не збираюся вдавати, ніби мені не боляче.

— Вам і не треба нічого вдавати. Але ви — єдина, хто може запобігти тому, аби ваш чоловік та ваша донька втратили вас також.

Пам’ятаю, як моя мама, плачучи, розмовляла із зображенням своєї мами, що висіло над піаніно: «Боже мій! Боже мій, дай мені сил». Її ридання лякали мене. Її одержимість своєю втратою була схожа на люк, який вона мала відчинити, аби впасти туди, щоб втекти. Я була на кшталт дитини алкоголіків — завжди на варті її зникнення, була неспроможна врятувати її від порожнечі, але відчувала, що це якимось чином було моїм завданням.

— Я завжди гадала, що впустивши сум усередину, я зможу в ньому потонути, — сказала я Рене. — Але насправді це схоже на історію про Мойсея та Червоне море. Якимось чином вода розступається. І ти йдеш повз неї.

Я попросила Рене спробувати дещо інше, аби перемикнути жалобу на журбу.

— Поставте фотографію Джеремі у вітальні. Не йдіть на цвинтар, аби оплакувати втрату. Знайдіть спосіб єднатися з ним прямо у власному домі. Сідайте поряд і щодня проводьте з ним п’ятнадцять чи двадцять хвилин. Можете торкатися його обличчя, розповідати, що ви робите. Розмовляйте з ним. Потім поцілуйте його та повертайтеся до інших справ.

— Я так боюся знову покинути його.

— Він вбив себе не через вас.

— Ви цього не знаєте.

— Речей, які б ви змогли зробити інакше у житті, — нескінченна кількість. Ви вже зробили свій вибір, минуле в минулому, і ніщо не може це змінити. За якихось причин, про які ми ніколи не дізнаємося, Джеремі вирішив закінчити життя самогубством. Ви не можете вирішити за нього.

— Я не знаю, як із цим жити.

— Прийняття не прийде за одну ніч. І ви ніколи не станете щасливою від того, що він помер. Але ви зможете вирішити рухатися вперед. Ви зможете усвідомити, що жити життя на повну насправді буде найкращим способом вшанувати його.

Минулого року я отримала різдвяну листівку від Рене та Ґреґа. На фотокартці вони стоять біля різдвяної ялинки разом із донькою, вродливою дівчинкою в червоній сукні. Ґреґ обіймає доньку одною рукою, а дружину іншою. За плечем Рене видніється фотографія Джеремі, що стоїть на каміні. Це його остання шкільна фотографія, на ньому блакитна сорочка, його усмішка ширша за життя. Його місце в сім’ї не порожнє. Він не вівтар. Він серед них, завжди присутній у їхньому житті.

Портрет моєї мами тепер висить над піаніно у домі Маґди в Балтиморі, де вона досі дає уроки музики, де вона керує своїми учнями за допомоги логіки та серця. Коли Маґда нещодавно перенесла операцію, то попросила свою доньку Ілону принести їй до шпиталю мамин портрет, аби Маґда могла робити те, чого нас навчила мама, — закликати до мертвих з проханням сили, дозволяти померлим жити в наших серцях, дозволяти нашим стражданням та страхам повертати нас до любові.

— В тебе ще бувають нічні жахіття? — запитала я у Маґди одного дня.

— Так. Завжди. А в тебе?

— Так, — сказала я сестрі. — І в мене.

Я повернулася до Аушвіцу та відпустила минуле, простила собі. Потім повернулася додому і подумала: «От і все!». Але це тимчасове вирішення питання. Не все скінчено, доки все не скінчено.

Усупереч нашому минулому — а насправді завдяки йому — ми з Маґдою, кожна у власний спосіб, знайшли свій сенс та мету через понад сімдесят років після звільнення. Я відкрила для себе мистецтво лікування. Маґда залишилася відданою піаністкою та вчителькою музики і ще відкрила для себе нову пристрасть — гру в бридж та госпел-музику. Госпел тому, що це схоже на плач — силу всіх емоцій, що відпускаєш назовні. А бридж тому, що це про стратегію та контроль — шлях до виграшу. Вона чинна чемпіонка з гри у