Едіт Єва Егер - Вибір, Едіт Єва Егер

Час не лікує. Людина це робить сама, з часом. Зцілення можливе, коли ми вирішуємо взяти на себе відповідальність, коли вирішуємо піти на ризик і, нарешті, коли вирішуємо позбавитися рани, відпустити минуле чи журбу.

За два дні до свого шістнадцятиріччя син Рене, Джеремі, увійшов до кімнати відпочинку, де вони з чоловіком дивилися новини о десятій. У мерехтливому світлі від телевізора його темне обличчя виглядало занепокоєним. Рене мало не притулила сина, мало не схопила його в обійми, на які він досі час від часу погоджувався, але раптом задзвонив телефон. Це була її сестра з Чикаго, яка переживала важке розлучення та часто телефонувала пізно ввечері.

— Я маю відповісти, — сказала Рене.

Вона попестила сина по щоці та спрямувала всю увагу на свою злиденну сестру. Джеремі пробурчав «На добраніч» і попрямував до сходів.

— Солодких снів, крихітко, — сказала вона йому в спину.

Наступного ранку Джеремі не спустився вчасно, коли вона накривала сніданок на стіл. Вона гукнула синові зі сходів, але не отримала відповіді. Рене намастила останній тост маслом і пішла нагору постукати у двері його спальні. Він не відповідав. Вона, роздратована, відчинила його двері. У кімнаті було темно, жалюзі були досі опущені. Спантеличена тим, що його ліжко вже прибране, вона знову гукнула його. Шосте чуття спрямувало її до дверей шафи. Вона відчинила двері й мороз від жаху пробіг їй поза спиною. Тіло Джеремі звисало з дерев’яної перекладини на ремені, що був зав’язаний на його шиї.

На столі вона знайшла записку: «Ви не винні, це через мене. Вибачте, що розчарував. — Дж.»

Рене та її чоловік Ґреґ уперше прийшли до мене лише через кілька тижнів після смерті Джеремі. Втрата була настільки свіжа, що вони ще навіть не горювали. Вони були у стані шоку. Людина, яку вони нещодавно поховали, для них ще не була мертва. Складалося враження, ніби вони заховали її під землею живою.

Упродовж перших сеансів Рене сиділа та ридала.

— Я хочу повернути час назад! — плакала вона. — Я хочу повернутися, повернутися.

Ґреґ також плакав, але мовчки. Він часто дивився у вікно, поки Рене ридала. Я сказала їм, що чоловіки та жінки часто оплакують втрату по-різному і що через втрату дитини їхній шлюб може дати тріщину або відкрити перед ними нові можливості. Я закликала їх добре піклуватися одне про одного, дозволити собі відчувати гнів та журбу, трощити, плакати, кричати, давати почуттям вихід, аби не змушувати Жасмін, сестру Джеремі, спокутувати їхній смуток. Я запропонувала їм взяти з собою фотокартки Джеремі, аби ми змогли відсвяткувати шістнадцять років його життя, шістнадцять років, упродовж яких його душа жила разом із ними. Я дала їм контакти груп підтримки для тих, хто пережив суїцид близької людини. І сама працювала з ними, коли припливною хвилею поставали запитання що-якби. Що, якби я приділяла йому більше уваги? Що, якби я не відповіла на дзвінок тієї ночі, якби замість цього міцно обійняла його? Що, якби я менше працювала і більше часу проводила вдома? Що, якби я не вірила у вигадки, буцімто виключно білі діти вчиняють самогубства? Що, якби я пильнувала знаки? Що, якби я менше тиснула на нього через навчання у школі? Що, якби я зайшла до нього перед тим, як йти у ліжко? Всі ці що-якби розліталися, наче відлуння запитання, на яке немає відповіді: чому?

Ми безмежно жадаємо усвідомити правду. Ми воліємо відповісти за наші похибки, знати правду про наше життя. Ми прагнемо віднайти причини та отримати пояснення. Ми хочемо, аби наші життя мали сенс. Але питати «чому?» — все одно, що залишатися в минулому, залишатися разом з почуттям провини та каяття. Ми не можемо контролювати інших людей, не можемо контролювати минуле.

У якийсь момент їхнього першого року втрати Рене та Ґреґ стали приходити до мене все рідше й рідше, і зрештою їхні візити взагалі припинилися. Я нічого не чула від них протягом багатьох місяців. Тієї весни, коли Джеремі мав би святкувати випуск зі старшої школи, я була рада та здивована отримати від Ґреґа дзвінок. Він сказав, що хвилюється через Рене, та запитав, чи можуть вони вдвох прийти.

Я була вражена їхніми змінами. Вони обидвоє постаріли, але кожний по-своєму. Ґреґ набрав вагу. Його чорне волосся вкрилося сивиною. Рене не виглядала такою жалюгідною, якою я, через занепокоєння Ґреґа, чекала побачити її. Обличчя в неї було гладеньким, блузка випрасувана, волосся щойно випрямлене. Вона всміхалася, казала приємності та жарти. Казала, що почувається добре. Але в її карих очах не було й натяку на сяйво.

Ґреґ, який раніше на сеансах був мовчазний, тепер розмовляв, ще й наполегливо.

— Я маю дещо сказати, — каже він.

Він розповів, що в попередні вихідні вони з Рене прийшли на випускну вечірку школи до сина їхнього друга. Ця подія була для них небезпечною, сповненою мін, руйнівних нагадувань про те, що мали інші пари і чого не мали вони, про відсутність Джеремі, про нескінченність журби, про безліч моментів, яких вони щодня не переживатимуть разом із сином. Але вони пересилили себе, гарно вбралися та пішли на вечірку. Якоїсь миті того вечора, сказав Ґреґ, він усвідомив, що насолоджується вечіркою. Музика, яку ставив діджей, нагадувала йому про Джеремі, про старі R&B платівки, які полюбляв його син, які він вмикав у себе кімнаті, коли робив домашнє завдання чи зависав з друзями. Ґреґ обернувся до Рене, що стояла поруч в елегантній блакитній сукні, та був вражений, як ясно він міг бачити Джеремі у її вилицях, у формі її рота. Його охопила любов — до Рене, до їхнього сина, до маленьких насолод від того, що він їв смачні страви під білим тентом у цей чудовий теплий вечір. Він запросив Рене на танець. Вона відмовила, підвелася та залишила його за столом на самоті.

Ґреґ заплакав, розповівши це.

— Я тебе теж втрачаю, — сказав він дружині.

Обличчя Рене стало похмурим, а очі, здавалося, почорніли. Ми чекаємо, коли вона заговорить.

— Як ти смієш, — нарешті каже вона. — Джеремі не може танцювати. То чому маєш ти? Я не можу так легко знехтувати сином.

Вона говорила вороже. Отруйно. Я чекала, що Ґреґ здригнеться. А він лише знизав плечима. Я