Едіт Єва Егер - Вибір, Едіт Єва Егер

Обидві мої сестри захищали та надихали мене, навчили мене виживати. Клара стала скрипалькою Сіднейського симфонічного оркестру. До самого дня смерті — вона померла на початку свого дев’ятого десятиліття від хвороби Альцгеймера — вона називала мене «моя маленька». Більше, ніж ми з Маґдою, Клара залишалася зануреною у культуру єврейсько-угорських іммігрантів. Ми з Белою полюбляли приїздити до них з Чічі, насолоджуватися їжею, мовою, культурою нашої молодості. Хоч ми всі не могли часто бути разом, але ми мали спільне минуле, тому робили все, що від нас залежало, аби збиратися на великі події — чергові свята, на яких не будуть присутні наші батьки. На початку 1980-х ми зустрілися в Сіднеї на весіллі доньки Клари. Кожна з нас чекала на це возз’єднання з щасливим передчуттям, і коли ми нарешті опинилися знову втрьох, то кинулися одна до одної у шалені обійми, такі ж емоційні, як і тоді, в Кошице, коли ми знайшли одна одну живими після війни.

Неважливо, що ми тепер жіночки середнього віку, неважливо, як далеко занесло нас життя, але щойно ми опинилися в товаристві одна одної, то, хай це й смішно, ми хутко вдалися до ролей нашої юності. Клара опинилася у сяйві прожекторів, хазяйнувала коло нас, здушувала нас своєю увагою; Маґда була змагальна та вперта; я налагоджувала мир, метушилася між сестрами, пом’якшувала їхні конфлікти, ховала власні думки. Як легко ми можемо перетворити тепло та безпеку родини на щось на кшталт в’язниці. Ми покладаємося на наші давні захисні механізми. Ми стаємо такими, якими, як ми гадаємо, маємо бути, аби задовольнити інших. Сила волі та рішучість потрібні, аби не повертатися до незмінних ролей, що, як ми хибно переконані, збережуть та захистять нас.

Вночі перед весіллям ми з Маґдою піднялися до Клари, зайшли до дитячої спальні її дочки, де Клара грала з її старими іграшками. Те, що ми побачили, не було схоже на ностальгію матері за дитинством своєї дорослої доньки. Ми спіймали Клару на грі в удавання. Вона гралася, як гралася б дитина. Я усвідомила, що у моєї сестри ніколи не було дитинства. Вона завжди була геніальною скрипалькою. Вона не мала можливості побути звичайною маленькою дівчинкою. Коли Клара не грала на сцені, то грала для мене і Маґди, була нашою доглядальницею, нашою мамою. І тепер, у середньому віці, вона намагалася подарувати собі дитинство, якого мати їй дозволено не було. Вона зніяковіла, що ми викрили її з ляльками, тому накинулася на нас.

— Дуже погано, що мене не було з вами в Аушвіці, — сказала вона. — Якби я була там, наша мама досі була б жива.

Жахливо було почути таке. Я відчувала, як вся моя провина знову накриває мене хвилею — весь жах слова, яке я вимовила в перший день в Аушвіці, жах тих спогадів, протистояння з тим старим, давно похованим переконанням, хоч і хибним, що саме я відправила нашу маму на смерть.

Але я більше не була ув’язненою. Я побачила в’язницю сестри, почула її провину та смуток, що продиралися крізь звинувачення, які вона кинула мені та Маґді. Та я могла обрати власну свободу. Я могла перелічити власні почуття: гнів, нікчемність, смуток, каяття. Я могла дозволити їм кружляти, зростати та вщухати, минати. Могла ризикнути та відпустити потребу покарати себе за те, що живу. Могла відпустити почуття провини та повернути справжню повноцінну себе.

Є рана. І є те, що після неї зостається. Я повернулася до Аушвіцу, сподіваючись відшукати відчуття смерті та нарешті прогнати його з себе. Але знайшла внутрішню правду, знайшла себе, таку, яку воліла повернути, знайшла власну силу та невинність.

Розділ 23

День звільнення

Влітку 2010 року мене запросили до Форт-Карсона, що в штаті Колорадо, аби виступити перед військовими, серед яких був високий відсоток самогубств; цей гарнізон повернувся з Афганістана після бойових дій. Я мала говорити про власну травму — як я пережила її, як я щодня повертаюся до буденного життя, як я вирішую бути вільною, — аби допомогти солдатам легше пристосуватися до життя після війни. Піднявшись на сцену, я відчула кілька швидких внутрішніх поштовхів занепокоєння, стару звичку знецінювати себе, здивування, що може запропонувати цим чоловікам та жінкам війни маленька угорська балерина. Я нагадала собі, що я тут, аби поділитися найважливішою правдою, яку я знаю: що найміцніша в’язниця — наш власний розум і що ми вже маємо ключ від неї у нашій кишені, що цей ключ — це готовність цілковито взяти на себе відповідальність за своє життя, готовність йти на ризик, готовність звільнити себе від звинувачень та повернути собі власну невинність, прийняти та полюбити себе за те, хто ми є насправді — люди, недосконалі та цілісні.

Я попросила сил у батьків та в дітей, і в онуків й онучок та правнуків і правнучок. Попросила про все, чого вони навчили мене, що вони змусили мене відкрити.

— Мама колись сказала мені те, що я ніколи не забуду, — почала я. — Вона сказала: «Ми не знаємо, куди прямуємо, ми не знаємо, що з нами станеться, але ніхто не зможе відібрати в тебе те, що ти тримаєш у своїй голові».

Я промовляла ці слова незліченну кількість разів, я говорила їх «морським котикам» та командам екстреного реагування, військовополоненим та їхнім адвокатам з Департаменту у справах ветеранів, онкохворим та їхнім лікарям та лікаркам, праведникам світу, батьками та дітям, християнам, мусульманам, буддистам та юдеям, студентству з юридичних факультетів та молоді з групи ризику, людям, що сумують за втраченими коханими, людям, що готуються до смерті, і часом я відчуваю запаморочення, коли промовляю ці слова, із вдячністю, зі співчуттям. Цього разу я ледве не впала зі сцени, коли говорила свої слова. Мене охопили почуття, чуттєві спогади, що я зберігала глибоко всередині: запах брудної трави, сильно солодкий смак M&M’s. Мені знадобився певний час, аби зрозуміти, що мене знову охопили репереживання. Але раптом я усвідомила: на стінах зали були розвішені прапори та знаки, я всюди бачила емблему, про яку не згадувала свідомо впродовж багатьох, багатьох років, але яка є такою ж визначною для мене, як і літери, з яких складається моє ім’я, — відмінний знак американських солдатів, що звільнили мене 4 травня