Кіяш Монсеф - У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф

Я підняла їх, а потім озирнулася на джина. Чи були випадковістю ці два неодно­значні реквізити з фантазії про сім’ю Ґіннів? Чи були вони взагалі справжніми?

Джин мовчки спостерігав за мною з темряви їдальні, тінь серед тіней.

Розділ тридцять шостий. Останні бажання

Я підписала договір із докторкою Полсон через тиждень. Ми домовилися про справедливу орендну плату за процедурну кімнату і склали кілька чітких протоколів щодо її використання. Було дещо незвично без порад Девіда під час процесу, але я уклала договір, який сама хотіла, та й докторка Полсон, схоже, також була задоволена. Доктор Батіст із радістю погодився за потреби допомагати мені.

Меллорін також охоче приєдналася до команди.

— Здається, ти стаєш усе впевненішою, — сказала вона.

— Вчуся в найкращих, — відповіла я.

Ми з Меллорін мали спільні уроки анатомії, і я не приховувала, що дружу з нею. Невдовзі вона почала обідати зі мною, Керрі та Ґрейс. Спочатку Керрі ставилася до неї з певною підозрою. Хоча ми й домовилися ніколи не обговорювати події у «Звіринці» на людях, було й так зрозуміло, що Меллорін, Ґрейс та я пов’язані між собою, і врешті-решт Керрі розслабилася. Нас і так вважали дивною компанією, а з Меллорін ми були ще дивніші, проте мені було байдуже.

Вона тепер почала спілкуватися з батьками, принаймні раз у тиждень. Вони хотіли, щоб Меллорін повернулася додому, але вона відмовилася — ввічливо, але твердо.

— Вони люблять мене, — якось сказала вона мені. — Я знаю, що люблять. Я також люблю їх. Але вони все ще налякані. І допоки вони не зрозуміють, що немає причин боятися, так буде краще. — На мить у її голосі прослизнула розгубленість, проте яскрава іскорка знову замерехтіла в її очах. — Можливо, вони зміняться. Я сподіваюся на це.

Я спіймала себе на думці, чи існує закляття на такий випадок.

Я вагалася телефонувати Ерзі. Якась частина мене все ще не бажала мати з нею нічого спільного. Але Ерза знала темну сторону цього світу, і її досвід міг би стати у пригоді. Коли я все ж таки зателефонувала, то мені спало на гадку, що я не була впевнена, чи вона погодиться. Я не могла собі дозво­лити ті гроші, якими Гораціо розкидався направо й наліво. Усе, що я могла запропонувати, це час від часу знаходити заховані речі, і виявилося, що цього було достатньо.

Ми з докторкою Полсон уклали договір у кабінеті. У кімнаті було тихо й панувала ділова атмосфера, так ніби ми працювали в бібліотеці. Кожна з нас уважно прочитувала, а відтак погоджувала текст, перш ніж його підписати, тоді як нотаріус стояла в кутку з печаткою в руці. Коли все було готово, ми обійнялися, поки нотаріус посвідчувала контракт, а потім усі пішли, а я залишилася.

Кабінет тепер мені здався меншим і старішим, ніж коли я вперше прийшла на цю посаду. Водночас він видався більш порожнім і менш знайомим, хоча я нічого не змінювала в ньому. Я сіла в крісло батька й востаннє закинула ноги на стіл.

«Чогось бракує», — пробурмотів голос усередині. Ця думка змусила мене всміхнутися. Принаймні я знала причину цього відчуття.

Мені стало цікаво, чи схвалив би мій батько те, як я вирішую справи, проте це не мало значення. Тепер це не його проблема — утримувати звірів живими й здоровими. Тепер це була моя справа, і тільки я повинна була все робити так, як вважаю за потрібне.

Мені здавалося, що я розумію цих створінь трохи краще, принаймні, краще, ніж Феллси. На мою думку, Гораціо розумів їх також, але інакше, ніж я — ймовірно, навіть краще за мене. Можливо, вони були нашою уявою. Можливо, наші найбільші надії й найпотаємніші страхи настільки могутні, що можуть набувати живої фізичної форми. Можливо, мантикора була сукупністю нічних сновидь, а Кіплінґ, грифон, був утіленням наших найшляхетніших інстинктів. Я не була впевнена. Я не вдавала, що знаю, чому вони чи як саме вони існують. Мабуть, мені й не потрібно було знати.

Але в одному я була впевнена. Гораціо казав про це. Усі створіння посідають якесь місце в житті людей. Коли вони приходять, то приносять труднощі та зміни, але найбільше — значимість своєї присутності. Вони приходять до людей, які можуть виділити їм таке місце. Меллорін та її самотність, Кент Хаяші та його ненависний талант, навіть Гораціо з його жахливо хибними прагненнями — усі вони вабили, закликали істот, що ввійшли в їхні життя.

У цих створінь був особливий талант знаходити місця, які їм найкраще підходили. У житті багатьох людей було дуже багато порожніх місць. У мене вони також були. І, можливо, вони були як магніти. Можливо, вони слугували маяками — не для кожного створіння, а для одного конкретного. І, мабуть, кожен звір був голодним духом, що шукав саме той простір, саме те місце, де йому найкраще.

Я уявила світ, змережаний доріжками людей і створінь, які намагаються відшукати одне одного. У гонитві за відчуттям чогось, чого ніколи не відчували, опиняючись наодинці в місцях, де мова незнайома, де звичаї безглузді. Перетинаючи нічне шосе, ховаючись у найгустіших лісах чи найтихіших пустелях, чи на самотніх дахах високих будівель. А потім врешті-решт зустрічаються віч-на-віч у теп­лому під’їзді — шерсть у багнюці, зболені серця в синцях, уперше усвідомлюючи, навіщо вони пройшли такий довгий шлях.

Можливо, той день, коли ви впустили цих тварин у своє життя, прийняли їх цілком, той день, коли ви вирішили взяти на себе той тягар, був днем, коли ви нарешті зрозуміли, чого вам насправді бракувало.

Джейн Ґласс зателефонувала мені через кілька днів після продажу клініки. Я вперше почула її голос після тієї ночі в маєтку Гораціо. Ночі, коли я рятувала світ.

— Мені потрібно зустрітися з тобою, — сказала вона.

Ми зустрілися на старій вицвілій лавці біля обгородженого майданчика для собак, на якій ти якоюсь мірою ставала невидимою, щойно всідалася на неї. Можливо, на неї наклав закляття якийсь чарівник-безхатько. Тепер я вірила в існування таких людей, таких, наприклад, як Мел­лорін, які досягають успіху у своїй справі лише один чи два рази за все життя, проте залишають після себе довгий слід цікавих невдач. Я прийшла на зустріч першою, тому всілася на лавку й спостерігала, як золотистий ретривер з особливим захопленням бореться зі стафордширським бультер’єром.

Джейн підсіла до мене через кілька хвилин, поклавши ­поміж нами полотняну сумку. Із сумки донісся важкий, ­глухий звук.

— Відкрий її, — сказала вона.

Усередині був чайник.

— Джейн, — прошепотіла я.

— Я повинна була це зробити, — сказала вона. — Гадаю… Я гадаю, що, можливо, нам не слід цим більше займатися.

— Як…

— Це було нескладно, — відповіла вона. — Принаймні, не настільки складно, як гадалося.