Кіяш Монсеф - У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф

після смерті матері я відчувала порожнечу всередині себе. Щоночі я прислухалася до голосу у своїй голові, що говорив мені: «Чогось бракує». Коли я втекла з дому, коли вибухала від емоцій — усе це тому, що я шукала той важливий, відсутній фрагмент мого серця. Я б ніколи, ніколи за все своє життя не здогадалася, що його забрав у мене джин, виконуючи бажання мого батька.

Я не знала — плакати мені чи сміятися:

— А яким було третє бажання? — запитала я. — Чиє життя він знівечив із ним?

— Твій батько не встиг використати його, — сказав джин. — Він тримав його про запас, і через це я не можу повернутися до небесних палаців, де колись жив. Я був у боргу перед людиною, і тому я залишаюся людиною доти, доки мій борг не буде сплачений.

— Не розумію, — промовила я. — Ти вбив мого батька. Чому ти вбив його, якщо він був потрібен тобі, щоб виконати останнє бажання?

— Я не вбивав його, — сказав Девід. — Це Девід Ґінн убив його.

— Хіба це не одне й те саме? — запитала я.

— Аж ніяк, — відповів Девід. — Я дух вітру й вогню. Я блукаю в хмарах і танцюю в снах. Девід Ґінн був бухгалтером, який любив свою сім’ю понад усе на світі й був готовий на все, щоби вберегти її.

— Але ж він був тобою, — сказала я, — а ти був ним.

— Девід був людиною, беззаперечно, — відповів джин. — Він не знав, ким він є насправді.

— Тоді чому він убив мого батька? — запитала я. — Вони ж були друзями.

— Твій батько колись покликав Девіда до себе в гості, — сказав Девід. — Він був схвильований. Він хвилювався за тебе. Хвилювався, що припустився помилки. Він боявся втратити тебе. Він боявся, що вже втратив тебе. Девід слухав його, як будь-який інший справжній друг. Він дав йому найкращу пораду, яка виявилася не такою вже й доброю. Після цього твій батько почав говорити дивні речі.

— Дивні?

— Він почав вибачатися, — сказав джин. — Спочатку він вибачився за те, що обтяжує Девіда своїми проблемами, а потім за те, що, як він твердив, мало ось-ось статися. Він подякував Девіду за те, що той був прекрасним другом. Він розповів йому, що все закінчиться дуже швидко, і що Девід нічого не відчує. Він сказав не хвилюватися за Ліз, Коула чи Рамзі. Він сказав йому, що збирається сказати якесь слово, ім’я, і після цього світ навколо стане незвичним, а тоді вкотре вибачився за все. Не можу сказати точно, чи усвідомлював Девід тоді, ким він був насправді, — продовжував джин. — Але він знав, що якщо він не зупинить твого батька негайно, трапиться щось жахливе. Йому було байдуже, що трапиться з ним — він ніколи не вважав себе особливим. Але для нього його діти були ціннішими за власне життя, і тому коли це тривожне передчуття сповнило його тіло, він поринув глибоко в себе й витягнув звідти силу, про яку навіть не підозрював. Він закликав вітер і вогонь, і тому твій батько помер, так і не встигнувши вимовити моє ім’я.

Джин похилив голову й затих.

— Він знав? — запитала я. — Тобто ти, Девіде, знав, що він накоїв?

— На мить, — сказав джин. — Проте коли він використав мою силу, то розбудив мене. Я змусив його забути. Це був єдиний спосіб уберегти його. Провина й сум’яття могли знищити його.

— А тепер я знищила його, так?

— Він ніколи не був справжнім, — сказав джин. — Ти знищила ілюзію.

— Я няньчила його дітей, — сказала я.

— Так, — відповів джин. — І вони були фантомами. Вони всі, звісно, вважали себе людьми. Але вони були лише вигадкою Девіда, а він — моєю.

Я глянула на холодний, мертвий будинок. Тут було темно, як у могилі, якщо не брати до уваги плаваючого вогню.

— Що мені тепер робити? — запитала я, радше саму себе.

— Я гадаю, — промовив джин, — ти захочеш попросити мене виконати своє останнє бажання.

— Моє останнє бажання? — запитала я.

— Я розповів тобі, що твій батько так і не використав його, — відповів він.

— І що, воно передається з покоління до покоління? Хіба так передаються бажання?

— Він залишив тобі все, що мав, — сказав Девід. — Бажання тепер належить тобі.

Я глянула надовкола — на стару швабру, на розкидані по кімнаті газети, на ланцюг, що лежав мертвою купою. Ще мить тому вони були справжніми. Усе навколо було справжнім.

— Ти можеш повернути їх назад? — запитала я.

— Можу, — сказав Девід, — але це ти зробиш їм ведмежу послугу. Вони житимуть заради тебе, але вони не будуть по-справжньому живими. Їхні життя існуватимуть тільки в ті моменти, коли перетинатимуться з твоїм.

Я підняла ланцюг і знову впустила його. Він упав із глухим брязкотом і стуком. У ньому не було життя, як і бажання ожити. Цих хлопчиків із їхніми яскравими очима й русявим волоссям більше не було. Від них не лишилося і сліду. І все ж я не відчувала суму.

— Чи буде хтось за ними сумувати? — запитала я.

— Якщо хтось і згадає про них, то згадає лише те, що знали Ґіннів віддавна, — відповів джин.

— А щодо мене? — запитала я. — Я пам’ятатиму їх?

— А ти б хотіла?

— Це моє третє бажання?

— Це люб’язність, — відповів джин. — Бажання все ще лишається за тобою.

— Тоді так, — сказала я. — Гадаю, я хотіла б пам’ятати про них.

Джин кивнув.

— Тобі не обов’язково зараз просити мене виконати бажання, — сказав він. — Воно твоє, ти можеш розпоряджатися ним так, як вважаєш за потрібне.

— Добре, — відповіла я. — Мабуть, мені знадобиться трохи часу на роздуми.

— Коли будеш готова, — сказав джин, — промов моє ім’я. Я почую.

Я не знала, що ще сказати. Усе в моєму житті було непорозумінням, помилкою. Через це помер мій батько, а я не могла сумувати за ним. Я відвернулася від джина і стала пробиратися крізь темряву до дверей. Перетинаючи вітальню, я побачила, що стара пляшка все ще стоїть на запліснявілому каміні, не змінившись у результаті трансформації всього будинку. Я розглядала її якусь мить і вже збиралася йти далі, коли щось на підлозі привернуло мою увагу.

Це були дві картки, що їх показував мені Коул. Дракон і моторошний замок. Обидві лежали лицевою стороною ­догори — трохи змінені, проте цілі.