Радек Рак - Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак

більшість, однак — особливо жінки — були голими. Між ними достойним кроком походжали граки.

Один із птахів наблизився до скуленого під стіною Вікторина й розглядав його по черзі то правим оком, то лівим.

— Живий ще, бидло.

Грак щось тихенько загугав і відскочив на кілька стрибків, але не спускав чоловіка з ока.

Передихнувши, пан Богуш постукав у двері кнайпи, а потім — до костелу, з ваганням, бо до костелу ходив тільки тоді, коли вже доконечно мусив, і то виключно як дідич із Седлиськ, але ніколи як просто Вікторин. Обидві ці святині, в яких люди зазвичай шукають допомоги і втіхи, виявилися закритими.

Перед полуднем трупи поприбирали міліціянти, тобто громади мадярів, русинів, сербів та інших типів невідомого походження. Від тіл залишилися тільки замерзлі плями крові; пси обнюхували їх і лизали.

Несподівано рипнула дерев’яна брама позад костелу, і на дорогу викотився віз, запряжений сіро-гнідою шкапою з каштанами на бабках. Кучер на козлах був худий, згорблений і такий само жалюгідний, як і кінь. Він хльоснув кобилку батогом, і віз рушив на північ, дорогою на Пільзно. Коли минав Вікторина, скуленого й збайдужілого, то несподівано затримався.

— А хай мені чорт! Щоб мені діббук[18] спину чухав! Пан Богуш! Пррр!!!

— Абрам? Абрам Тінтенфас? — Вікторин ледь упізнав орендаря корчми в Камениці.

— Швидко, швидко, сідайте, пане. — Абрам неспокійно зиркав довкруж бігаючими очима. — Тут погані речі діються, дуже погані. — Він нервово облизав вузькі губи й поміг Вікторинові вилізти на віз із капустою й кількома зашпунтованими бочками.

— А що жид робить у костелі? — запитав Богуш, коли вони вже виїхали з містечка.

— А що пан робить здаля від двору, одягнені, як жебрак, га?

— Таки-так. Їсти щось маєш? Я два дні не мав у роті нічого поживного.

Тінтенфас ділитися не любив і з принципу нічого задарма не давав, зараз, однак, витягнув з-за пазухи два сухі коржики й дозволив Вікторинові загризти їх капустою. Після довгих вагань відшпунтував також найменше барильце пива; виявилося-бо, що то якраз пиво й харчі він віз із бжостецького костелу, а прямував назад до Камениці.

— Хай тобі Бог заплатить, жиде. Я заплачу, як доїдемо.

— Вай, аби тільки мали з чого, пане Богуш.

І, хоч і не заохочуваний, Абрам сам розповів про хлопське повстання. Як хами напали на дім у Седлиськах, мордуючи всіх шляхетного походження. Не зглянулися навіть над знетямленим від старості паном Станіславом: Сташек Шеля, якого за його військове минуле називали полковником, скинув його з візочка й копняками витурляв аж на подвір’я, де вистрілив йому з рушниці в потилицю. Потім прийшов Якуб Шеля, якого хами називали вождем, і, побачивши тіло пана Станіслава, набив синові морду й чомусь страшенно його проклинав. Це, однак, не завадило обом Шелям повести хамство на Смажову й дотла спалити тамтешній дім. Пана Нікодема облили французькою горілкою й спалили живцем, і ще не встиг він до кінця згоріти, як проголосили заручини Сташека Шелі й Зосі Богушівни. Тієї малої, що має менше ніж десять рочків. Якуб начебто сказав, що це заручини старого з новим, що він тепер унаслідок цього шлюбу є у своєму праві, і немає вже ані пана, ані невільника, як начебто записано в святих книгах гоїв; і так це прозвучало, що перемащені кров’ю хами шапки з голів познімали, а деякі навіть перехрестилися. Ех, не сердьтеся, пане Богуш, але дивна та ваша гоївська віра.

Вікторин слухав усе це й мовчав. На другому боці Віслоки, десь біля підніжжя Лівоча, здіймалися в небо клуби диму. Горів двір у Бобовій, а може, в Тухові.

Абрам знову заговорив:

— Так, у Галілеї вогонь. Якуб Шеля начебто сказав, що має повноваження від самого кайзера. Що вийшов указ, аби польських панів винищити, бо проти монархії замишляють. Але я гадаю, що немає ніякого указу. І хами поміж собою балакали, що Шеля просто поквитався з Богушами, і що округ нічого не робить. І тому вільно панів бити. А до двору, не ображайтеся, кожен хам має образи, кривди і рани, вже багато поколінь невигойні. Ну, то йдуть зводити порахунки. За несправедливо приписану панщину, за купування і продавання людей, наче це бидло або кури, за невизнання давніх привілеїв, за ґвалтування дівок, за спалювання хат тим, що послали дітей до школи, за заборону мандрувати поза власним селом, за податок на кмин, гриби і ягоди, які всім повинні належати задарма, як вода, бо ніхто ж їх у лісі не садив, а вже напевно не пани… Вай, назбиралося. Кажуть також, що староста Брейнль пообіцяв премію за пролиту кров. За живого впійманого шляхтича, кажуть, п’ять флоринів. За вбитого — десять, а за кожну відрубану руку — по два флорини, бо по руці теж легко пізнати, чи панська, бо панські руки гладенькі, як у ксьондза чи в молодої дівки.

— За мої багато не дістанеш, — спокійно сказав Вікторин і показав обидві руки, червоні, потріскані від морозу, з пальцями мертвими й почорнілими.

— Вай, пане Богуш! Навіть у думках бим такого не мав!

— Багато ти знаєш, що між хамами говориться. І в цінах, як бачу, непогано обізнаний.

— Така моя доля, — Тінтенфас знизав плечима. — Має свою долю пан, має хам, має і жид. А доля жида така, аби знати, що, з ким і за скільки.

Поки вони так балакали, зірвався вітер, з-над гір наповзли хмари з важкими молочними животами, і почав сипати сніг. Вікторин щільніше закутався в хутро і скулився в глибині воза. Абрам і далі правив кіньми, не вагаючись знаходив дорогу, хоча сніг сіявся щораз густіший. Кінь чалапав, занурившись у кінські думки, й ні на що не звертав уваги.

— Кажуть, що багато років тому в такій самій заметілі Якуб Шеля врятував від смерті якогось хлопа.

— Так?

— Ксеній Рак звався. Досі живе. Мешкає в селі… вай, забув назву, дивна така, що годі й запам’ятати.

— Ага.

— Кажуть, настала ніч, хурделило так, що не знати, де право, де ліво. Шеля прийшов до Рака, розрізав бік вола, що був у Рака запряжений у віз. Лізь, каже, всередину, я тебе завезу додому, до твоєї баби.

— І завіз?

— Вай.

— Що за бридні!

— Агов, хто їде?

— Мито платіть, сучі сини!

Й одразу ж кілька обдертих хамів оточили віз. Один схопив коня за вузду.

— Чекайте, яке знову мито?! — закричав Абрам.

— За проїзд через землі Якуба Шелі. І не галасуй так, пархатий, бо мито власною головою заплатиш. Разом з бородою і пейсами, — сказав один із бандитів,