Радек Рак - Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак

— Тоді все добре складається, бо я якраз у гешефті Якуба Шелі, — незворушно відповів Тінтенфас. — Отут маю перепустку. З цісарським орлом. — Він витягнув з-за пазухи залізничний квиток у вагон третього класу з Кракова до Тарнова.

Хами мовчки вдивлялися в картонний квиточок. З роззявленими ротами набожно витріщалися на поміщене на ньому зображення двоголового орла. Бо якщо є орел, то справа має бути поважна, а в поважних справах найчастіше летять хлопські голови, незалежно від того, хто завинив.

— Там вказано, що Абрам Тінтенфас може їздити, де хоче, — послужливо підказав жид. — Задарма, — швиденько додав він.

Хлопи оглядали квиточок з одного і з другого боку, щось між собою бурмотіли, нарешті один плюнув за плече й віддав Абрамові квиток.

— А то хто?

— Шабес-гой, — збрехав Абрам, не зморгнувши оком.

— Але перепустки не має, — рішуче ствердив котрийсь із хамів. Важко сказати який, бо всі були закутані в баранячі кожухи й шапки, нічим не різнилися між собою і навіть голоси мали подібні. Одразу всі як один почали підтакувати.

— Ага, не має!

— Мито платити! Ану!

Абрам Тінтенфас неохоче кинув хамам барильце пива.

— Жид нас споює! — гукнув один із селян, але інші одразу його вгамували. — Ми присягалися алкоголю не вживати!

— Дурний, таж пиво — це не алкоголь. Пивом напитися не можна.

— Я зможу! — закричав один. — Лиш кухоль дайте, то так налигаюся, що три дні не встану.

Вони почали сваритися й сперечатися, один дав у морду другому, третій першому, а тим часом Абрам легенько хльоснув коня батогом, і вони рушили.

Смеркалося, коли нарешті доїхали до корчми. Світло лилося з вікон на дорогу, зсередини долинав гомін.

— Я сховаю вас десь позаду, у гойхаузі, — сказав Тінтенфас. — Завтра рушите до Пільзна чи до Емауса. Там ваші. — Він потер руки, відвів погляд.

Гойхауз уже кілька років стояв порожній: Абрам через скупість не наймав нікого допомагати. Всередині панував холод, а коли жид запалив невеличку лоєву лампадку, клопи порозбігалися по кутках. Вікторин звалився на купу соломи в тому місці, де колись стояла лежанка — давно, давно тому, в іншій епосі, в іншому житті. Заплющив очі й залишив за собою все.

Титуса й Адама, і вірного Замазуру, яких не зумів захистити, бо все життя не вмів захищати нікого й нічого, навіть себе. Всі порожні й ситі панські дні. Всі марення про справедливість і вільну Польщу, Польщу для всіх, бо такої країни ніколи не буде, а завжди будуть пани, яким добре живеться, і завжди будуть хами, яким живеться погано. Всі прочитані книжки, які його нічого не навчили, бо в книжках немає ані життя, ані правди, а лиш папір і слова, які нічого не значать. Залишив за собою Хану, і Славу, і навіть Мальву. Залишив підземні світи й змій з їхніми серцями. Залишив смерть Старого Мишки, всі кривди й болі, жаль, помсту, навіть страх. Усе залишив. Не бачив дороги вперед, а лиш велике повернення, наче це була та сама ніч, коли він зі Старим Мишкою чув таємничий спів, а Хана танцювала на даху у світлі місяця. Був чистий, ніби його взагалі не було. Міг би спати й ніколи вже не прокидатися.

Однак, не дано було йому поспати. Двері гойхауза з гуркотом розчахнулися, і всередину увірвалися двоє хамів. Покрикуючи, витягли його надвір.

— Не треба, сам піду, — сказав він, але вони лиш повалили його на землю, почали копати по боках, аж зуби дзвонили, зв’язали конопляними мотузами й потягли до корчми.

Усередині розхристана юрба пошматувала його одяг і вирвала йому вуса. Підштовхуваний і битий, серед мавпячих висків і покрикувань, він впав нарешті біля ніг Якуба Шелі.

Шеля сидів на ослоні біля печі й курив люльку з довгим цибухом. Одна половина обличчя була нерухома й спокійна, друга викривлена в гнівному тріумфі. Наводив на думку про поганське божество, але не добродушне лихо з карпатського лісу, а справжнього демона пустелі, якому приносять у жертву дітей і дівоцтво молодих жінок.

По один бік від нього стояла Слава, молода й гарна, вуста її блищали червоним, наче напилася крові. По другий бік Шелі — Амазарак і Азарадель у тому звичайному вигляді, якого вони набували серед людей; навіть роги було видно тільки тоді, коли примружити очі й дивитися на них збоку. Біля ніг Якуба сидів пан Богдан Винярський, вигнаний колись Вікторином, а тепер писарчук, одягнений барвисто й без смаку, глузливо усміхнений блазень при дворі хлопського короля. Збоку Абрам Тінтенфас метушився з пивом, старанно уникаючи погляду пана Богуша. Під ногами в нього плуталися перелякані жиденята.

Сташек Шеля, якого називали полковником, підняв Вікторина на ноги, смикнувши за волосся. Запала тиша. Король промовив:

— І що ти тепер зробиш, вельможний пане? Знову кинеш мене до в’язниці? Треба нам тебе знищити, Вікторинчику. Світ стане кращий, і нам краще житиметься.

— Будь милосердний, Якубе, — озвався Тінтенфас, надто пізно відчувши докори сумління. — Або хоча б не тут. Це пристойна господа. Ну, й діти дивляться…

— Замовкни, пархатий, бо вб’ю. — Якуб навіть не глянув на нього. — Узяв свої срібняки, то сиди тихо або йди і повішайся. Закінчимо з панами, то й на вас, жиди, прийде час. Ну, Богуше, маєш щось мені сказати? Бо потім поговорити вже не буде коли.

Тож Вікторин, який колись був Якубом і так до кінця ніколи ним не перестав бути, сказав:

— Я є тобою, а ти — це я. Вибач мені за все.

Шеля з огидою здригнувся, сплюнув. Махнув рукою. Сташек різницьким ножем розтяв Вікторинові живіт. Нутрощі вивалилися на глиняну підлогу, і Богуш, падаючи на коліна, відчув, наче позбувся величезного і зайвого тягаря.

Помирав він довго.

Начебто, коли за наказом Якуба Сташек нагостреною косою відрізав конаючому голову, Амазарак і Азарадель скочили вперед, один за другим. Котрийсь із чортів сягнув у розрізаний Богушів тулуб і вирвав з нього серце. Обидва почали битися, сичати й плюватися смолою. Амазарак угородив Азараделю половину обличчя, Азарадель вбив лапу з пазурами в тулуб Амазарака, і на мить перед хамами з’явилися їхні справжні постаті, а корчму заповнив сморід гнилого м’яса. Тривало це протягом, може, одного удару серця, а може, двох.

Видираючи один в одного зміїне серце, чорти рознесли на шмаття і його і себе навзаєм. Залишилося після них трохи пір’я, трохи шерсті й дві паруючі калюжі гноївки. І хоча пізніше весь цей шарварок прибрали, але в корчмі у Камениці відтоді завжди стояв слабкий запах падлини й сірки. І казали в