Вікторія Ковзун - Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун

– Та я вже стомилася!

– Та ти ще не знаєш, що таке втома! – багатообіцяльно вигукнув Піт.

І ми займалися так до сніданку. Шедеври Тео трохи збадьорили. І ми займалися так до обіду. Шедеври Тео стали єдиним порятунком. І ми займалися так до вечері. Викручена ганчірка ледве доповзла до шедеврів Тео. І ми займалися так до самої ночі. Моя примарна подоба хотіла звалитися прямо на місці. І тільки останні зусилля незламної волі змусили її доповзти до свого шатра.

Наступний день почався так само.

– Вставай! – загорланив Піт, хапаючи мене за горлянку і метеляючи в усі боки.

– Я не можу вставати! Ти хочеш, щоб я спала кілька годин на добу?! – заволала, вчепившись йому в руки.

– А з цього моменту правила такі: відбиваєшся – продовжуєш спати, здаєшся – ідемо займатись. Якщо здаєшся, то стукаєш долонею по землі!

За пів хвилини я уже гатила долонею по землі. За дві хвилини я уже гатила по ненависному опудалу шпагою.

– Точність. Швидкість. Зміна ударів, – Піт поважно походжав довкола. – Точність. Швидкість. Зміна ударів, – скоро маритись буде. – І не треба робити таке обличчя, ніби я тебе катую!

– Наші співчуття, – схилялися хлопці й проходили повз.

Та не треба думати, що вони просто проходили повз: хоч я так нахабно влилася у життя ватаги, це заледве змінило її розклад. Хлопці постійно тренувались, вистукували шпагами, ходили в розвідку, винюхували, де й коли проїде карета чи господар спокусливого маєтку зникне з виду й залишить багатства безборонними… У бандитському таборі ніхто не сидів без діла та кожен знав, що йому робити. Тільки про Піта Аллена складалося враження, що відтепер сенс його життя полягає в мені – це я стогнала, коли з останніх сил вимахувала шпагою.

– Може, крикнути Тео, щоб готував ще й ланч і підвечірок? – з готовністю запропонував Прірва. Це про те, що їжа єдина повертає мене до життя, та особистих причин у Прірви більше.

– Восьминіжко, ти так дивно цілуєшся з цим опудалом, що навіть твоя кобила дивиться осудливо! – о, Стецько. Якби я зараз не цілувалася з опудалом, то з радістю відпрацювала б на ньому кілька ударів.

– Ні, Ізабель, ти дарма з ним цілуєшся, – сказав Піт. – Якби ти бачила, де я його знайшов…

Наступного дня я так само гатила долонею по землі й так само знесилено вивалилась на вулицю. Тіло ниє, ноги не тримають, очі заплющуються… Та я вже навіть опудала того не бачу!

– Це тому, що я його забрав, – кахикнув Піт.

– Нащо?! – жахнулася я. Одразу відчула новий підступ.

– Бо зараз ми переходимо до реальних поєдинків! – вигукнув він і став в бойову стійку.

«Мене поріжуть. Мене пошматують. Я мала рацію про кісточки», – майнуло всередині.

– Та ні, я образно, – спохватився хлопець. – Зараз будемо опрацьовувати найпростіші тактики, елементарне планування бою та обманні удари.

І ми знову займалися до самої ночі. Я валилася з ніг, стогнала від розпачу, удари не вдавались, а шпага в руках ставала усе ненависнішою… Навіщо я взялась за це? Як я взагалі додумалась до такого? Хіба бої – це для дівчат? Хіба бої – це для принцес? А хлопці кпинились, а Піт знущався… Мені не дають спати, мене викручують, гірше ганчірки… А може, ну його все? Може, боротьба – це взагалі не для мене???

Та якийсь палахкотливий вогник всередині щоразу підіймав на ноги й нагадував, що я дала слово. Собі дала слово. Що навчусь оборонятись, стану сильнішою, не лякатимуся ворога та небезпек – і попри все знайду батьків. Так що геть всі нюні та стогони! Я сказала – і я зроблю! І начхати, що весь світ проти мене – моєї впертості ніхто іще не поборов.

А з наступного дня почалися зміни. Бо я відчула, що більше так не можу, більше так не хочу… і більше так не буду! Навіщо він робить це? Здоров’я не витримає, сили здадуть, я завалюсь і більше не встану… Та сьогодні я так більше не збираюсь. Бо цього ранку… я буду спати!

Усі минулі рази він приходив у той самий час. Він заходив з того самого боку і починав так само, як завжди. А чому я підкорююсь, чому граю за його правилами? Хоч би як я не хотіла спати, я вмію прокидатися, коли захочу. І сьогодні я встала на п’ять хвилин раніше, ніж він заявився.

Якоїсь миті зачулися кроки, поли шатра припіднялись, і всередину зайшли. Піт Аллен подивився на постіль та осудливо хмикнув: зарилась з головою, розвалилась, як істинна принцеса, і спить непробудним сном немовляти. Трохи постояв, трохи подумав… Зрештою зітхнув і рушив до жертви. А я стояла позаду та готувалась до атаки. Зрештою зітхнула і рушила до жертви. Накинулась на нього, як професійна найманка, затиснула горлянку і взялась душити. Хоч мішень виявилась на диво стійкою, зате від шоку й дезорієнтації нічого не змогла вдіяти. Словом, коли я відпустила, у нього не вистачило сил постукати долонею по землі, тож я постукала його рукою сама. Коли всіх тонкощів ритуалу було дотримано, благородно допомогла наставнику покинути шатро.

А решту часу до обіду присвятила блаженному сну.

«Світ прекрасний! Життя прекрасне! Ненависні високі комірці прекрасні!» – це ставлення до всього навколо, якщо добре виспався. Тільки щось воно різко змінилось, коли повернувся здоровий глузд. І першою його фразою було: «Тебе приб’ють».