Вікторія Ковзун - Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун

Розділ 24. Гартування по-бандитськи

– Вставай!!! – загорланило зі всіх боків, а чиясь цупка рука схопила мене за горлянку.

– А-а-а!!! – заверещала на весь голос та засіпалася у залізній хватці.

– Що значить «А-а-а!!!»? Це що за рефлекси такі? Що за рефлекси, питаю?! – Піт Аллен трусив мною на всі боки. – Та як ти з такими рефлексами захищатись збираєшся? Та ти вже мала зарядити по мені ломакою якоюсь! Та ти мене мала почути ще до того, як я вламався до шатра, а не після того, як тебе додушив і прикопав в садочку тітки!

– Геть, навіжений! – ледь не задихнулась, та врешті зарядила йому зі здорової ноги, і він мене відпустив.

– Та куди ти цілишся? Та я навіть не відчув! Вставай і пішли!

– Ніч! – заволала, оглянувшись.

– Світанок! – заперечив Піт. – Ідемо займатись!

– Не можна так рано вставати, якщо так пізно лягати!

– Якщо хочеш спати далі, то маєш захиститись! – сказав він і знову на мене накинувся. – Відбий своє право! Відбий!

– А-а-а!!! – сіпалась під ним, як тільки можна. – Геть від мене! Геть! У мене нога покалічена! Зміями покусана!

– А от не мороч мені голови! – знову душив і термосив в усі боки. – Я знаю, як швидко діють мазі Арчі!

– Душать! Вбивають! На поміч!

– Коротше, вступний іспит провалено, – раптово встав і відпустив. – Збирайся і вали.

– Що?! – прохрипіла понад силу. Горло ніби заціпило, повітря неохоче верталось в легені.

– Вали, кажу. Не бачу в тобі воїна, – просто розвернувся і пішов.

– Що?! – ледве оговталась від потрясіння. – Та я тобі… – цілком імпульсивне рішення врятувало ситуацію.

Я ривком схопила чобіт, що валявся поблизу, і кинула в покидька. Піт Аллен сіпнувся і відскочив. Мовчки потираючи забите місце, повернувся.

– Ну, добре. Ще не все втрачено, – подивився на мене з новим підступом. – Але навчатись тепер доведеться без чобота, – підхопив і вилетів геть.

– Що?! Ану верни, паскудник! – закричала я і кинулась за ним.

 

Погода була тиха і безвітряна. Розлогі крони ледь-ледь шелестіли, а сірувате небо тільки готувалось побагряніти та випустити з-за обрію сонце. Заливчасті пташині трелі ще не милували слух, а розкішний довколишній цвіт ще не радував око, бо квіти не розкрили пелюсток – усе було сонне. І тільки я, у легкій літній сукенці та солідних шкіряних чоботах (той поганець таки віддав), і тільки він, у легкій сорочці та солідних чорних штанях (той самий поганець, тобто), стояли посередині зарошеної галявини й виділялися з краєвиду. А якщо зовсім чесно, то ще з десяток кошлатих голів висунулося із шатер та з цікавістю очікувало вистави.

– Слухай, а давай я ще збігаю і в костюм переодягнусь? Бо я ж так ще зі…

– Пізно, – осік мене хлопець. – Ми починаємо навчання. І починаємо зі стійки.

– Ага, – напружено кивнула я.

– Ставай.

– У стійку?

– Ні, в позу сажотруса, коли він застряг в димарі.

– А… добре. А як виглядає ця стійка?

– Ставай так, як ти вважаєш за потрібне, – глибоко вдихнув Піт.

– Отак? – сяк-так розставила ноги, щоб відсутність вітру не сильно здувала. – А шпагу мені дадуть, чи тільки в стійку ставати?

Піт Аллен нагнувся та кинув мені шпагу. І вона летіла-летіла… а я дивилась-дивилась… В останню мить спробувала обхопити обома руками, та шпага тільки вдарилась об них (добре, хоч не лезом) і відскочила. Далеко відскочила. Хай йому грець! Я тільки в супер-мега-складну стійку встала, а тепер плентатися за якоюсь шпагою і знову повторювати усі муки?!

Коли ж я підібрала лискучу штрикалку і відтворила позу наставника, ми нарешті почали.

– Запам’ятай, – сказав Піт. – Найкращий бій — це той, якого не було, а найкращим способом самооборони, хто б що не казав, завжди залишається втеча.

Вступ мене здивував.

– Ніколи не треба боятися відступу: грамотний відступ під час бою веде не до поразки, а до перемоги. Завжди можна відійти, а потім вдарити в той момент і в тому місці, коли ворог найменше очікуватиме небезпеки, – та все ж я уважно його слухала. – Коли ж бій неминучий, то найкращим захистом стає напад. Ясно?

Я кивнула.

– І може таке бути, що найкращим товаришем у цьому стане шпага. Якщо простими словами, то фехтування — це мистецтво завдавати удари, не отримуючи їх взамін. Основні його складові: техніка і тактика. Під час бою приділяти увагу обом не вдасться нікому, тому техніку треба дотренувати до рівня автоматизму.

«Жах просто, як страшно звучить!» – зіщулилась я і ще раз подумала, чи хочу у це влазити.

– А тепер – основні удари, – оголосив хлопець, і ми перейшли до практики.

Він показував мені, а я повторювала. Укол вперед, укол з нахилом, укол простий (ага, якби ж то), укол важкий… На собі відпрацьовувати Піт не дав, тому поставив мені якесь опудало-мішень.

– Ізабель, не треба цілитися в нього так, ніби воно рухається, і за секунду відійде туди, куди ти цілишся, – зауважив Піт. (коротко про мою точність ударів)

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍