Софія Чайка - Віщий сон, або Інтуїція, Софія Чайка

— Що трапилося?

Родзинський увійшов так тихо, що спочатку ніхто не помітив. Почувши знайомий голос, Остап зітхнув з полегшенням, сподіваючись, що тепер Хелена вгамується. Продовжувати тяжку розмову не було сенсу. Але жінка, певне, вважала інакше.

— Тату, Дорош образив мене. Така поведінка не гідна звання лікаря. Принаймні посади, яку він обіймає.

Остап від несподіванки не знайшов потрібних слів.

Оце натиск! Цікаво, як прореагує на дитячі вибрики Хелени її батько? Адже колись він вважав її розумною та серйозною жінкою.

Здивовано підійнявши брови, Джон обійняв дочку за плечі й поцілував у чоло.

— Упевнений, ти неправильно його зрозуміла, дитинко. – Родзинський кинув на Дороша гострий погляд з-під окулярів. — Що сталося?

Остап знизав плечима.

— Тату, тобі недостатньо моїх слів? Я ж сказала: він мене образив — навмисно й підло. Ти мусиш його звільнити.

— Дитинко, боюся, цього недостатньо для такого серйозного кроку. Остап ще жодного разу нас не підвів. Існують якісь конкретні факти?

— Він... — Хлена змахнула з лиця сльози. Її схлип виглядав цілком натуральним. За інших обставин Остап відчув би себе покидьком. – Він посміявся з моїх почуттів.

Родзинський закотив очі, а потім, наче схаменувшись, кинув на нього докірливий погляд. Дорош витримав його з гідністю.

Джон незручно поплескав дочку по плечі.

— Ну-ну, не варто так перейматися. Перенесімо розмову на більш вдалий час. Остап повернеться й тоді…

— Я хочу зараз, як ти не розумієш! Якщо він полетить…

— Хелено, — у голосі Родзинського пролунали сталеві нотки. Нарешті! — Відрядження організовано. Твої бажання в ситуації, що склалася, не мають вирішального значення. Існують виробнича необхідність та доцільність, а також виконання обіцянок. Все інше — другорядне.

Хелена демонстративно пирхнула, а Джон кивнув Остапові.

— Їдьте. Квитки та тека з документами — у секретаря.

Остап підвівся й простягнув руку Родзинському. Той діловито відповів на рукостискання.

— До побачення! — не дивлячись на Хелену, кинув на прощання Дорош.

Вийшовши за поріг, він відчув неймовірне полегшення. Якими б аргументами не керувався Родзинський — можливо, на відміну від власної дочки він зовсім не хотів бачити Остапа своїм зятем — обрана ним позиція виявилася для Дороша вигідною. Він сподівався, що Хелена змінить думку за час розлуки. У будь-якому разі, Джон добре подумає перед тим, як знову дозволити їй переслідувати Остапа за кордоном.

* * *

Тамара зачинила за братом двері й попленталася до вітальні. Вона хотіла провести Остапа до літака, але батько відмовився їхати до аеропорту. Їй теж довелося задовольнятися обіймами та братнім поцілунком на порозі будинку.

Батько стояв біля вікна, засунувши руки в кишені домашніх штанів, і спостерігав, як син сідає у таксі. На фоні вікна його висока постать виглядала особливо самотньою та драматичною.

Тамара зітхнула й підійшла до батька, стала поруч, притулилася головою до чоловічого плеча, все ще сильного й такого рідного. Сварка між двома найдорожчими для неї людьми, яку вона підслухала випадково, повернувшись додому за забутим зошитом, стала для неї несподіваною й від цього ще болючішою, а доводи батька відверто здивували. Тамарі хотілося помирити їх до від'їзду брата, але вона не знайшла необхідних аргументів.

Тиша здавалася приголомшливою. Щоб відвернути увагу від сумних думок і розбурхати батька, Тамара вирішила сказати бодай щось.

— Він узяв лише легку куртку.

— Не маленький. Щось придумає. Взагалі-то там вже тепло.

— А ми колись туди поїдемо? — Тамара розуміла, що ступає на хиткий ґрунт, але все одно продовжила: — До міста, де я народилася. Мені б хотілося.

У батька сіпнулася рука, але Тамара не відсторонилася.

— Не думаю. Нічого особливого там немає. Клімат схожий на тутешній. Родичів не залишилося. Ти ж пам'ятаєш, що я — сирота. Хоча завдяки цьому мені вдалося вступити до інституту.

— А ти кажеш — «Нічого особливого». Тобі пощастило. Ти став добрим лікарем. А тут важко зробити подібну кар'єру з сирітського притулку.

— Мабуть. Але якби мене всиновила сім'я зі статком...

— Татусю, але ж не все вимірюється грошима. Можна мати їх повно та при цьому залишатися нещасним. Я думаю, що тут важливіше — кохання.

Батько обійняв її за плечі та зітхнув. Тамара зовсім не збиралася мучити батька, але не знала, як ще можна пробитися через броню, якою він себе оточив. Сподівалася, що він не замкнеться ще сильніше й все ж втягнеться у потрібну їй розмову.

— Доню, на жаль, кохання не приживається без грошей. Твоїй мами вічно їх не вистачало. От вона й пішла від нас.

— Можливо, їй не вистачало чогось іншого? Наприклад, уваги чи розуміння.

Батько повернувся до доньки й підняв її підборіддя, щоб поглянути у вічі.