Анні Ксандр, Софія Вітерець - Слова на вітер, Анні Ксандр, Софія Вітерець

Коли життя підкидає конкурс – біжи. Потрібно їхати на острів – їдь. Там твій ворог? Переживеш. Не впевнений? Перевір. Він постійно підставляє тебе? Закохай в себе його дівчину. Вона взагалі марить про третього? Ее...розберешся. Але запам'ятай: ніколи не кидай слів на вітер.

Розділ 1. Айлін. Книга, якої не було.

– Каріме, що це? – запитала чи то розгублено, чи то розчаровано. – Я запитую, що це таке?!

– Запрошення на вечірку, – спокійно промовив цей нахаба, через якого я мало не зіпсувала собі зачіску. Цілісінький день робила, щоб зустрітися з Баязидом, а тепер що?

– Ти десь тут бачиш слово вечірка? З-поміж цих усіляких буквочок? Скільки ж їх може бути на одному папірчику? Це занадто. Чуєш мене, Каріме, занадто!

– Ви ж самі хотіли побувати десь поруч з Баязидом Ікмаїром, – дивиться на мене своїми великими ображеними щенячими очима. 

– Я говорила про вечірку! Нормальну вечірку з музикою, де нічогісінько не чуєш, з коктейлями та іншими знаменитостями, коли є привід вдягнути нову сукню, Каріме, – вже немов благаючи дивилася на нього, вчепившись в руку помічника. Зітхнула, дивлячись на листівку. – А зовсім не тихий зал з презентацією якоїсь дурнуватої книжки…

– То в мене дурнуваті книги, га? – лише його голос змушував моїх метеликів пурхати всередині, а коли ще й краєм ока побачила цього вусаня, що з якогось дива опинився тут саме тепер… Це просто жах! Так соромно стало перед ним… Та попри те навіть погляду не змогла відвести від нього.

– Ви просили ще й особистої зустрічі. В нього якраз було вільне вікно, – прошепотів Карім, м’яко відчеплюючи мої руки, бо я так і застигла, дивлячись на Баязида.

От і проси когось знайти тобі асистента після такого. Ну цей хоч довго протримався. А інші витримували не більш як тиждень. І що їм не так? За ті гроші, що я плачу, тисячі готові життя віддати, а їх все не влаштовує.

– Баязиде, ну що ти кажеш таке? – зіскочила на ноги й мало не підвернувши ногу, наблизилась на нього. Вийшло досить недолуго та незграбно, як на мене. Хоча й Баязид здивовано смикнув бровами, мабуть, чекав, що впаду. Втім, була не проти, якщо в його обійми. – Я не те мала на увазі. Вічно всі щось не те почують і починається. Айлін те, Айлін се, а я просто хочу бути собою. Говорити щирісіньку правду.

Зупинившись ледь не впритул, я ніяк не змогла втриматись, аби не насолодитись його парфумом.

– То хочеш сказати, що не ненавидиш книги? – привів мене до тями, грайливо поправивши неслухняну прядку. 

– Та ти що, – приклала руку до грудей. – Звідки ти таке взяв, не розумію.

Звісно, я гарна актриса… Але щоб ось так безбожно брехати Баязиду в очі? Та ще й ось так близько… Це понад моїх можливостей. Здається, він бачить мене наскрізь… Хоч би не занадто.

–  Ну так, ще й глухим обізвеш? – пролунав його неймовірний голос, вправно приховуючи усмішку, хоча очі досі ледь не пропалювали мене. 

– Не перебільшуй. Я просто була шокована словами однієї дівчини, от і переповіла їх Карімчику. Ну просто не могла стримати свого гніву.

Грайливо торкнулась пальчиками коміра його сорочки, всміхнувшись.

– О, так-так, звісно.

– Не віриш? – вдавано здивовано округлила очі й гордовито крутнулась на підборах, підійшовши до Каріма. І наче хто мене потягнув за язика: – Та я сама пишу. День і ніч над рукописом сиджу.

– Дуже на це схоже, – окинув він поглядом салон та особливо виразно знову поглянув на мої локони. – Тоді може даси почитати рукопис. Бачу, ти ще нігті не доробила. От зачекаю якраз. Буде як час згаяти.

От негідник. Я одразу ж розгублено глянула на Каріма, який просто відвів погляд, наче його тут немає. 

– Але я не брала його з собою, – що йому ще сказати? Не сидиться, бачте. Я його стільки виглядала, а він просто читати хоче? Що робити…

–  Мені й чернетка в телефоні підійде. Я книгами не перебираю.

– Та немає в мене рукопису з собою. Він лише на ноутбуці, де ніколи не вмикаю інтернет. Так точно нікуди не потрапить, – звідки це все взялося й чому я взагалі шукаю якихось виправдань?

– Дивна ти якась, – наші погляди на якусь мить зустрілись вже у дзеркалі, а потім Баязид зробив до мене кілька кроків. – Та все ж я хотів би якось побачити цю книгу.

– Та побачиш ти її. Через два-три місяці запрошую на презентацію.

Від подиву чорні брови Баязида так кумедно здригнулись, що ладна була розсміятись.

– Обов’язково прийду, – підморгнув він Баязид, дістаючи телефон, на який вперто продовжували приходити повідомлення.

Я лиш ледь всміхнулась, хоча ладна була вже розплакатись. І навіщо взагалі це ляпнула? Не сиділося мені, бачте-но, нудно бути зіркою. А тепер викручуйся, як та зміюка на сонці. Та відколи це актриси письменницями поставали? Я й в школі ні слова не написала. Навіть автографи роздавали фанатам замість мене. І що тепер робити?

– Таки ти дійсно якась кумедна, Айлін. Мабуть, я вже піду, – врятував мене Баязид, бо я ще чогось би встигла намолоти. – З голови вилетіло, що презентація незабаром. Та ще й моєї книги. Але до тебе обов’язково прийду. Навіть розклад звільню від будь-яких прем’єр чи мандрівок.

От впевнена, що тепер дивитиметься на мене, як на одну зі своїх недалеких шанувальниць… Ох, Айлін, знову ж ти влипла у щось! 

– Ага, добре. Чекаю, – промовила зітхнувши чи то від полегшення, чи то від передчуття проблем, з якими знову доведеться розбиратися.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍