Владислав Валерійович Івченко - Третій фронт

вдав, що знепритомнів. Розраховував хоч на хвилинну перерву, але чоловік у береті підскочив і почав плескати мене по щоках. — Де Владюша?

Далі він бив мене знову, потім йому принесли обценьки й він схопив ними мій ніс. Пообіцяв розчавити його. І розчавив би — я дещо розуміюся на людях і бачив його погляд. Може, я й помилявся, але не хотів перевіряти.

— Він вийшов ще у Черкасах! У Черкасах! — заволав я. — У Черкасах! Десь у центрі!

— Не бреши! Ви ніколи не залишали його, ви завжди були разом! Кажи, де він, бо залишися без носа! — закричав чоловік у береті.

— Він наказав їхати сюди й здійняти галас! Він наказав так! Наказав! — закричав я й затрусився в істериці. Затруситися в істериці досить легко, якщо вас тримають за ніс обценьками і обіцяють перетворити на жертву сифілісу.

Мене вдарили й залишили. Допитували інших хлопців. Вони теж розповіли про Черкаси, центр і наказ Владюші їхати сюди й здіймати галас. Полковник став комусь доповідати телефоном. Я ж думав над тим, що замислив Владюша. Не розумів. Примусив зарити себе в печері з кістками. І що далі? Ну, знайти там його важко, але він же помре без кисню. І вилізти самотужки не зможе, бо там нагорнуто кілька тонн піску! Тоді для чого це все? Я геть не розумів. Нам, між тим, наказали підвестися й повели. Я шкандибав, бо боліла нога, пошкоджена «стахановим». Привели до кількох будівельних вагончиків, де розміщувалася охорона. Я подивився на Бухгалтера — мовляв, що будемо робити далі? Він прикусив губу. Треба мовчати. Сиділи. Потім прийшли двоє охоронців, забрали мене. Вивели на вулицю, поставили на коліна й наказали чекати. Я чекав. Із Дніпра повіяв свіжий вітерець, світило сонце, весна. Подумав, що в такий день не загину і взагалі все буде добре. Чомусь мені так здалося.

Коли звідкілясь вибіг Полковник, повалив мене на спину і став гамселити.

— Потвора! Обдурити захотів! За дурня маєш! Де Владюша? — Я скрутився, прикривши живіт і голову. Спочатку здивувався — як Полковник дізнався, що ми набрехали? А потім зрозумів, що він просто перевіряє. — Я тобі покажу брехати! Я тобі влаштую!

— У Черкасах висадили! Він наказав! А-а-а-а! — Я заверещав. Полковник вихопив пістолет, засунув дуло мені в рот.

— Не бреши мені, інакше пристрелю! Де він? — У нього були божевільні очі вкрай розлюченої людини, здатної на все що завгодно. Але я йому не вірив. Знаєте чому? Бо він бив мене боляче, але контролював удари, щоб не вбити. Якщо людина справді вкрай роздратована, вона не стримує себе. А він стримував. Тобто грав. І я відчув це. Я досить непогано грав у покер, а покер вчить відчувати, коли люди блефують. Полковник блефував. Я теж вмів блефувати.

— Черкаси! Черкаси! Їхати сюди і стріляти! Наказ! — бубонів я з дулом у роті і плакав. Ще й тремтів весь. Розумів, що це було ризиковано, бо палець полковника на гачку і зараз міг пролунати постріл. Але мені треба було бути переконливим.

Здається, вдалося. Полковник забрав пістолет, іще кілька разів ударив і наказав відтягти в підвал. Мене потягли за вагончики й кинули в яму, викопану в піску. Зачинили ляду, стало темно. Згори лунали крики Полковника. Я не міг розібрати що саме він волає. Думаю, витягнув Мовчуна чи Бухгалтера і розповідав їм, що я у всьому зізнався. Але цих хлопців так просто не обдуриш. За кілька хвилин у підвал кинули Бухгалтера. Він стогнав. Добряче побили.

— Це я, Георгій! — прошепотів йому.

— Ще хтось є? — Говорити йому було важко.

— Не знаю.

— Перевір.

Я поліз уздовж стінки. Ось куток. Іще стінка. Куток. Бухгалтер.

— Це я.

— Зрозумів. — Поліз далі. Іще куток. Нарешті, останній. — Нікого.

Через кілька хвилин до нас кинули Мовчуна. Сиділи на холодному піску. Я боявся, що Владюша помилився чи збожеволів. Про нього часто казали, що він божевільний зі всіма своїми чудовиськами. Але ж я сам бачив тих чудовиськ. Та й Владюша поки що неодмінно перемагав. Він рятував Україну, я справді так вважав, без жодної іронії. Бо я бачив, як Владюша відвів від України Орду. Ціле море кочовиків, яке б знищило половину країни. А «спартачі», а ті письменницькі чудовиська? Ні, Владюша не був божевільним. Але він міг помилятися. Міг. Та я волів сподіватися на краще, бо інакше все було занадто сумно.

Ми просиділи в підвалі кілька годин. Потім прийшли охоронці корпорації. Вивели. Зовні стояло кілька міліцейських машин.

— Ось вони, — сказав Полковник колезі в міліцейській формі.

— Нам потрібен головний, Владюша.

— Кажуть, залишився в Черкасах.

— Брешуть. Ми обшукали все місто. Його там немає.

Полковник знизав плечима, мовляв, це не його справа. Мент так не вважав.

— Він у вас. Віддавайте.

— Його тут немає.

— Хочеш, щоб я провів тут обшук?

— Це територія корпорації. Чи ти забув?

— У мене наказ міністра!

— Помирати тобі, а не міністру.

— Ти погрожуєш! — Міліціонер образився і схопився за зброю. Підлеглі вмить наставили один на одного пістолети й автомати. Охоронців корпорації було більше.

— Спокійно, — сказав Полковник. — Владюші тут немає. Вони заскочили утрьох і почали феєрити. Стріляли, вишивали бульдозером, намагалися втекти, всіляко відвертали увагу. Бос робить свою справу в іншому місці, поки ми тут гриземося.

Міліціонер опустив зброю. Його викликали по рації.

— Так, слухаю. Що? Вони на ній приїхали? І що кажуть? Мовчать? Ну так натисни на них! — закричав. Подивився на Полковника. — Наші затримали хлібовозку, на якій оці сюди приїхали. Там твої люди зв’язані, а Бар-Кончалаби немає.

За чверть години міліціонеру зателефонували.

— Що? Це точно? Точно? Чорт забирай! — Він аж підстрибнув. — Полковнику, ці гади брехали. Бар-Кончалаба приїхав сюди. Водій хлібовозки розколовся.

— Він не бреше?

— Його товариша забили до смерті в нього на очах, і він не витримав. Каже, що залишив Владюшу ось із цими. Де він, падли? — Міліціонер кинувся до нас. Я одразу відчув, що свої удари він не контролював. Бив що було сили. На щастя, вже після третього удару я знепритомнів. Отямився обличчям у піску. Поруч стогнали хлопці й лаявся міліціонер. Я не давав знаку, що притомний. Знав, що недовго витримаю.

— Тихо! — несподівано крикнув Полковник. — Що це, в біса, таке?

Усі замовкли, прислухалися. Я нічого не чув, бо в голові гепало, гуло й боліло. Я ледь не застогнав. Не можна було стогнати. Зчепив зуби, на них заскрипів пісок.

— Це ваше обладнання? — спитав міліціонер. — Пісок вантажать?

— Обладнання вимкнене. І воно звучить інакше. — У голосі Полковника відчувалася схвильованість.

— Здається он звідти лунає!

— Ага,