Владислав Валерійович Івченко - Третій фронт

— Бар-Кончалаба там! — закричав міліціонер. — За мною!

Він і його люди пострибали в машини й поїхали до краю круч. Полковник із охоронцями теж. Біля нас залишилося троє бійців.

— Що це за херня? — спитав один.

— Такого тут раніше не було.

— Може, це чудовиська?

— Та ну не транди!

Я підняв голову. Побачив горбочок, оточений міліціонерами та охоронцями.

— Лежи, не рипайся! — Мене вдарили.

— Що це? — не спитав, радше зойкнув один із охоронців.

— Бая! — відповів інший. І я знову підняв голову. Цього разу мене не били. Охоронці захопилися подіями на пагорбі. Почулися постріли. Охоронці та міліціонери стріляли у стовпчики піску які вилітали з горбочка, наче там хтось рив нору. А потім з’явилася фігура. По ній з переляку почали стріляти, але фігура наче не помічала куль. Вилізла з-під піску, обтрусилася. Рухалася якось дивно.

— Якого хера? — здивувався охоронець.

За першою вилізло ще дві. Вони теж не реагували на кулі. Коли один із охоронців підскочив і спробував збити фігуру з ніг, його було схоплено й позбавлено голови. Фонтан крові, голова в один бік, тіло — в інший. Крики. Міліціонери й охоронці почали тікати. Стрибали в машини і їхали геть. Бо з піску виповзали нові фігури.

— Ти куди! — крикнув один із охоронців, коли побачив, що двоє товаришів побігли геть. — Стій! — він вихопив пістолет. Цієї миті Бухгалтер якось викрутився на піску і вдарив ногами. Збив охоронця на землю. Мовчун притиснув його руку з пістолетом і вдарив лобом в обличчя. Охоронець заюшився, Бухгалтер схопив пістолет руками. Вони були за спиною, в наручниках, як у всіх нас. Мовчун став спиною до Бухгалтера, приставив ланцюг своїх наручників до дула пістолета. Постріл. Руки Мовчуна вільні. Ще постріл — і ось уже вільний Бухгалтер. До нас поїхала машина з охоронцями, але після кількох пострілів розвернулася. Вступати з нами в бій чомусь не схотіли.

— Охеріти! — тихо сказав Бухгалтер.

— Руки! — попросив я. За допомогою кулі звільнили і мене.

Із землі продовжували вилазити люди. Сотні людей. Погано вдягнені й дуже худі. Виходили й прямували до Дніпра. Йшли уздовж берега. До них доєднувалися люди в інших місцях. Ми побігли до вагончика. Хлопці шукали зброю, а я планшет. Не знайшовши свого, схопив планшет когось із охоронців. Він був із інтернетом. Почав читати. Так, новини про наше затримання. Спочатку писалося, що разом із Владюшею, а потім уточнення: він зміг якось утекти.

— Ходімо, — сказав Бухгалтер. Вони з Мовчуном узяли по автомату, одягли бронежилети. Я теж одягнув. Узяв іще один.

— Для Владюші, — пояснив я, коли побачив здивовані погляди.

Ми сіли в бульдозер і поїхали до горбочка. З нього вже не вилазили люди. Мовчун розгорнув пісок до металевої ляди. Пролізли вниз. Побачили завали. Почали рити руками. Мовчун зупинився.

— Я зараз. — Побіг кудись. Невдовзі приїхав на екскаваторі. Виявилося, що більш-менш умів на ньому працювати. Рив, поки вистачало довжини стріли. Вирив глибоченько. Ми побачили отвір. Пострибали в яму, пролізли до отвору. Бухгалтер світив ліхтарем. Пройшли коридором, вийшли до печери, посеред якої лежав непритомний Владюша. Підхопили його, витягли на поверхню. Він дихав. Живий.

— Треба тікати, — сказав Бухгалтер. Усі розуміли, що охоронці можуть повернутися.

— Он. — Мовчун показав униз. Там була невеличка пристань і катер.

— Уперед. — Бухгалтер підхопив Владюшу, і ми побігли вниз. Невдовзі вже гнали геть. Я хотів поплескати Владюшу по щоках, але Бухгалтер не дав. — Хай відпочиває. Він виснажився.

Я кивнув. Заліз в інтернет. Фейсбук ряснів записами про дивні рухи. Зазвичай у селах. Знайомі розповідали про цілі натовпи, які виходять з-під землі й прямують на Схід. З’явилися перші фото. Приблизно те, що ми бачили. Натовпи живих мерців майже по всій країні. Центр, Полісся, Слобожанщина, трохи Сходу і Півдня, жодного випадку на Західній.

— Що це таке? — спитав Бухгалтер, присівши поруч. Мовчун був за кермом.

— Я думаю, жертви Голодомору.

— Що?

— Владюша підняв їх із могил. Я не знаю як, але підняв. По всій країні, усюди. Мільйони йдуть на схід, до російського кордону. Для чого — не знаю.

— Щоб зупинити «гебню», — тихо сказав Владюша і розплющив очі. Він був блідий, наче ледь живий.

— «Гебню»? — здивувався я.

— «Гебню». Кремлядь уже дістає козирі. Підняла всіх мертвих гебістів, яких мала. Мобілізували ешелони і звозять «гебню» до українського кордону, щоб ударити живими мерцями. А я підняв наших живих мерців. Не відспіваних і не пом’янутих, тих, хто помер під час Голодомору. Подивимося, чия візьме. — Владюша ледь говорив.

— Гвинтокрил! — підхопився Бухгалтер і схопився за автомат. — Двоє! Троє! Мовчун, до берега!

Але було вже запізно. Гвинтокрили швидко наближалися і ще з великої відстані почали стріляти. У них не було завдання арештувати. Було завдання вбити. Мовчун крутив кермом. Ми ухилилися від перших черг, Бухгалтер почав стріляти, щоб хоч якось завадити. Я зрозумів, що в нас є кілька секунд, поки вони наблизяться й розстріляють нас упритул. Один, два, три — черги! Одразу шість кулеметів почали вогонь, і вже за мить від нас би нічого не лишилося. Я заплющив очі. Навіть не подумав про те, щоб стрибнути у воду. Просто готувався померти. Але замість рвати мене на шматки, кулі зацокотіли. Я розплющив очі й побачив, що нас хтось затулив.

— Людина борщу! — заволав Бухгалтер. Я щось чув про неї, а зараз на власні очі побачив, як вона вивернулася й полетіла до гвинтокрилів. Вони зосередили на ній вогонь, але не змогли зруйнувати. Людина борщу вдарила в кабіну, з неї почали випадати люди. Потім сама гепнулась у воду. Два інших гвинтокрили спробували втекти, але Людина борщу наздогнала їх, знищила й кудись собі полетіла.

Ми пливли уздовж берега, приголомшені. Владюша усміхався.

— Бухгалтере, — сказав Мовчун і показав уперед. До нас щось пливло. За кілька хвилин стало зрозуміло, що то броньований катер, озброєний невеличкою гарматкою.

— Спробуй утекти, — сказав Бухгалтер. Мовчун розвернувся, але виявилося, що нашої швидкості не вистачає. Катер переслідувачів під прапором корпорації швидко наздогнав нас і вистрелив.

— Здавайтеся! — закричали нам.

— Що робити, Владюшо? — спитав Бухгалтер.

— Мені треба відпочити.

Він був дуже слабкий.

Як же по-дурному все виходить. Тікали-тікали, і ось знову нас спіймали.

— Чуєте? — спитав Владюша. — Мотоцикл!

Він чомусь зрадів. Я зовсім не розумів чому. Справді, десь на березі, метрів за двісті від нас, гуркотів мотоцикл. І що?

— Це вона, — сказав Владюша.

— Дивіться! — Бухгалтер показав на схил. Там з’явився мотоцикліст. На катері корпорації на нього й уваги не звернули. Мотоцикліст зліз, зняв зі плеча щось довге, прицілився. —