Владислав Валерійович Івченко - Третій фронт

— Руки за спини! — наказав я. — Георгію, забери в них пістолети.

Георгій швиденько пройшовся, забрав зброю. Я натиснув коліном на спину того охоронця, в якого запищала рація.

— Бери, відповідай, що все добре, просто лотків налякали пострілом і зараз повертаєтеся. Скажеш щось не так — у голові з’явиться нова дірка. Або дві. На потилиці й на обличчі. — Приставив пістолет до голови. — Відповідай.

— Це сьомий. У нас усе добре, просто лошків налякали. Зараз повертаємося, — сказав він, і я натиском припинив зв’язок. Охоронець важко дихав, але навіть із дулом пістолета на власний потилиці вирішив поговорити зі мною. — Ти хоч розумієш, хто ми? Ми ж не менти якісь, ми — з корпорації!

— Рота закрий і лежи мовчки, — наказав я.

— Мужики, я помираю, мені в лікарню треба! — заканючив поранений.

— І ти теж мовчи.

Настала тиша. Прибіг Бухгалтер. А потім Мовчун.

— Владюшо, ти, бачу, не тільки по чудовиськах фахівець! — сказав Бухгалтер.

— В’яжіть їх.

Зв’язали руки й ноги, заткнули роти квачами з розірваних курток, повантажили в будку.

— Тепер їдь, — сказав пошепки водію, подивився на краєзнавця. — Ви теж, тут буде спекотно.

— Яма з кістками он там. Праворуч, якраз під парканом. Вона глибока. Не знаю скільки вони вже в неї накидали. Я 6, може, пішов із вами, але вік не той. Старуватий я.

— Дякуємо. Їдьте.

Водій із краєзнавцем поїхали, а ми сіли в позашляховик охорони й помчали в бік кар’єра.

Той був оточений високим парканом із залізної сітки, по верху колючий дріт.

— Нам треба прорватися на територію, потім заїхати в куток праворуч. Там буде печера, куди скидають кістки. Спустите мене туди, спробуєте втекти. Намагаємося робити все тихо. Ну а якщо не вдасться, то воюємо. Але до останнього не відстрілюватися. Якщо вас оточать, просто здавайтеся. Я потім спробую вас витягти, — пояснив хлопцям.

— Пане Владюшо, а що ви будете робити в печері? — спитав Георгій.

— Побачиш.

Ми їхали дорогою до високих металевих воріт. Годі було й думати їх таранити. Я сподівався, що нам їх відчинять, бо припускають, що повертаються свої. Перед воротами Мовчун загальмував.

— Відчиняй! — гримнув я в рацію, яку забрав в охоронця.

Ворота відчинилися. За ними були ще одні. Корпорація дбала про безпеку. Ми заїхали на територію, до нас підбіг охоронець, мабуть, головний.

— Що за постріл? — гримнув він. Коли побачив нас замість своїх бійців, схопився за пістолет. Бухгалтер закрутив головою і прицілився одразу з двох. Я відчинив двері.

— Прошу пана, — сказав командирові. В нього не було шансів врятуватися, якби він зчинив галас. Сідай у машину, і їдьмо. Але командир несподівано відстрибнув. Вже в польоті вихопив пістолет, але вистрелити не встиг, бо отримав одразу кілька куль від Бухгалтера. Ми зірвалися з місця. Завила сирена тривоги. По нас почали стріляти з башт. Якби там стояли великокаліберні кулемети, вони б розстріляли нас, але в охорони були тільки пістолети, кулі яких наша машина тримала. Нас спробували наздогнати, але Мовчун скинув з дороги інший позашляховик і ми таки доїхали до потрібного кутка. Мовчун розвернув машину, вони з Бухгалтером почали стріляти, а я поліз дивитися печеру. Вхід закритий металевою лядою без замка. Я зістрибнув із ліхтарем, побачив хід углиб. Вискочив до хлопців, які намагалися не підпустити охорону. — Треба завалити вхід!

— Зроблю! — крикнув Мовчун і поплазував до бульдозера неподалік.

— Я поліз. Нехай якнайбільше нагортає! — сказав я Георгію.

— Але вас завалить, пане Владюшо!

— Це наказ! — гримнув я. — Потім спробуйте прорватися. Якщо не вдасться — здавайтеся! Ви потрібні мені живими!

І я побіг до ляди.

* * *

Бар-Кончалаба стрибнув під землю. Я зазирнув туди з ліхтарем, побачив якийсь хід углиб. Пан Владюша махнув рукою, щоб я забирався. Повз мене пролетіла куля, я відліз. Бухгалтер крикнув мені стріляти. Треба було підмінити Мовчуна, який загуркотів на бульдозері. По ньому теж почали стріляли. Ми намагалися відволікти стрілянину на себе. Мовчун під’їхав і завалив вхід, потім розвернув бульдозер і направив його на охорону. Якось заблокував педаль газу. Сам вистрибнув, а бульдозер рушив далі. Охорона спочатку зосередилася на бульдозері, нам вдалося доїхати до воріт, а там назустріч вискочив бронетранспортер і перекинув нас. Я хотів стріляти, але Бухгалтер вихопив у мене пістолет.

— Ти чув наказ? Здаємося!

Я кинувся на нього, щоб відібрати зброю й битися до останнього, я був надто розпалений боєм, щоб спокійно вирішувати. Отримав від Бухгалтера в обличчя.

— Та заспокойся ти! — гримнув на мене. Потім викинув у розбите вікно обидва пістолети. — Ми здаємося!

Я подивився на Мовчуна. Сподівався, що хоч він не зрадить. Але Мовчун кивнув і викинув свій.

— Владюші з нами не було. Вийшов іще в Черкасах, у центрі, а нам наказав їхати сюди і почати стрілянину, — тихо сказав Бухгалтер.

— Виходьте по одному! — крикнули нам.

— Вони пристрелять нас! — злякався я.

— Не думаю. — Бухгалтер виліз із перекинутої машини першим. Його легко могли вбити, але не стали.

— Руки за голову! Стати на коліна! Тепер наступний! — крикнули охоронці. Мовчун кивнув, щоб я виходив. Я виліз, витягнув руки, став на коліна. Поруч зі мною став і Мовчун. — Наступний! Наступний! — почали нервувати охоронці.

— Більше нікого немає. Нас троє, — пояснив Бухгалтер.

— Брехня! Вас четверо! Де ваш головний, Владюша!

— Він із нами не поїхав.

— Брешете!

— Самі подивіться.

Охоронці, мабуть, вирішували, що робити. Їх було зо два десятки. У кількох автомати. Частина цілилася в нас, частина в машину. Зазирнули всередину.

— Нікого!

— Він мусить бути тут! Шукайте! — крикнув хтось. Нас, однак, досить жорстко повалили на землю, обшукали, били, заламали руки так, що я аж застогнав. Надягли наручники й потягли кудись. Поставили перед чоловіком у чорному береті. Середнього зросту, широкоплечий, із засмаглим обличчям і маленькою сивою борідкою. Його називали Полковником.

— Де ваш клятий ватажок? Де Владюша?

Він спитав тихо, майже пошепки. Я подумав, що він навмисне не кричить, щоб виглядати страшним і зловісним, щоб ми дослухалися до кожного його слова. Який дешевий понт. Я посміхнувся. І миттю отримав чоботом у груди. Аж покотився.

— Тобі смішно, покидьку! — заволав Полковник. — Смішно?

А я і відповісти нічого не міг, бо мені темнішало перед очима, я ледь не знепритомнів. Кахкав на піску. Майнула думка, що, можливо, я дарма сюди вліз. Так, я був журналістом, і я завжди ліз у найгарячіші теми, але ось ця, здається, була аж занадто гаряча. Полковник схопив мене, затрусив.

— Де Владюша, де він? — Зварив іще раз, в обличчя. Я зойкнув і