Рік Рірдан - Зниклий герой, Рік Рірдан

За декілька секунд із ями здійнялось військо гарпій — десь три тисячі демонічних куркоподібних жіночок, кожна з прямокутником якогось будівельного матеріалу. Вони взялись за справу: стукали молотками і клеїли... Для скріплення вони використовували багато скотчу, що Джейсона не втішало. За мить перед ними утворилась тимчасова підлога. Вона складалась із фанери, мармурових брил, квадратних килимків, трикутних смуг дерну з травою — словом, з усього, що траплялося під руку.

— А це безпечно? — запитав Джейсон.

— О, авжеж! — запевнила його Меллі. — Гарпії дуже майстерні.

Їй легко говорити. Вона просто пролетіла повз, не торкаючись підлоги. Джейсон вирішив, що у нього найбільші шанси вціліти, оскільки він уміє літати, тож пішов першим. На диво, підлога витримала його.

Пайпер схопила його руку і пішла за ним.

— Якщо впаду, лови.

— Е, авжеж. — Джейсон сподівався, що не зашарівся.

Лео ступив наступним.

— I мене лови теж, Супермене. Але за руку я тебе не триматиму.

Меллі повела їх досередини кімнати, де навколо чогось на кшталт центру управління ширяла простора сфера з пласких екранів. Усередині сидів чоловік, спостерігав за моніторами і читав повідомлення на паперових літаках.

Меллі повела їх далі, чоловік не звертав жодної уваги. Вона посунула сорока дводюймовий екран «Соні» з дороги, і вони ввійшли в зону управління.

Лео присвиснув.

— Обов’язково змайструю собі таку кімнату.

Літаючі екрани показували геть усякі види телевізійних програм. Деякі Джейсон упізнав — здебільшого, новини, — але деякі здавались трохи дивними: гладіаторські бої, битви напівбогів із чудовиськами... Можливо, це було кіно, але більше нагадувало реаліті-шоу.

На протилежному краю сфери була шовковиста блакитна завіса, схожа на екран у кінотеатрі, з камерами і павільйонними прожекторами, що ширяли навкруги.

Чоловік у центрі розмовляв через телефонну гарнітуру. Він тримав у кожній руці по дистанційному пульту і тицяв ними в різні екрани, здавалось, навмання.

На ньому був діловий костюм, що виглядав, наче небо, — здебільшого, блакитний, але поцяткований хмарами, що змінювалися, темнішали й рухались по всій тканині. Через копицю сивого волосся він виглядав приблизно на шістдесят-сімдесят років, однак через тонну гриму і гладеньке, як після пластичної хірургії, обличчя він не здавався ані по-справжньому молодим, ані по-справжньому старим. Він був просто неправильним — наче лялька Кен, яку хтось наполовину розплавив у мікрохвильовці. Його очі метались туди-сюди з одного екрана на другий, наче він намагався вловити все разом. Він бурмотів щось у телефон, і його рот не припиняв смикатись. Він був або веселий, або розлючений, або і те, і те водночас.

Меллі полетіла до нього.

— Е, пане Еоле, ці напівбоги...

— Стривай! — Він здійняв руку, вимагаючи тиші, а потім вказав на один з екранів. — Подивись!

То була одна з тих програм про переслідувачів бурь, де безрозсудні шукачі гострих відчуттів їздять за ураганами. На очах Джейсона джип врізався просто в лійкоподібну хмару й злетів у небо.

Еол закричав у захваті.

— Канал катастроф. Люди роблять це навмисно! — він повернувся до Джейсона з божевільною посмішкою. — Хіба це не приголомшливо? Нумо ще раз подивимось.

— Е, пане, — промовила Меллі, — це Джейсон, син...

— Так, так, я пам’ятаю, — сказав Еол. — Ти повернувся. Як пройшло?

Джейсон розгубився.

— Перепрошую? Думаю, ви прийняли мене за...

— Ні, ні, ти Джейсон Грейс, так? Це було — коли — минулого року? Ти збирався битись із якимсь морським чудовиськом, здається. — Я... я не пам’ятаю.

Еол розсміявся.

— Мабуть, чудовисько було не дуже! Ні, я пам’ятаю кожного героя, що приходив до мене по допомогу. Одисей — о, боги, він стирчав на моєму острові цілий місяць! Ти принаймні залишився тільки на декілька днів. Слухай, подивись це відео. Цих качок засмоктало прямісінько в...

— Пане, — втрутилась Меллі. — Дві хвилини до ефіру.

— Ефір! — закричав Еол. — Обожнюю ефір. Як я виглядаю? Грим!

На Еола миттю налетів маленький смерч із пензликів, серветок і ватних тампонів. Вони працювали, здіймаючи хмарку з пудри тілесного тону, поки його колір обличчя не став ще жахливішим, ніж був. Крізь його волосся пронісся вітер і залишив сторчма, наче різдвяну ялинку.

— Пане Еоле. — Джейсон скинув з плечей золотий рюкзак. — Ми принесли вам тих негідників грозових духів.

— Невже! — Еол глянув на рюкзак, наче то був подарунок від надокучливого прихильника — дещо, що він не волів забирати. — Ну, дуже люб’язно.

Лео підштовхнув Джейсона, і він підніс рюкзак Еолу.

— Борей послав нас захопити їх для вас. Ми сподіваємось, що ви приймете їх і припините... ну... наказувати вбивати напівбогів.

Еол розсміявся і з недовірою поглянув на Меллі.

— Убивати напівбогів... я таке наказував?

Меллі перевірила на планшеті.

— Так, пане, п’ятнадцятого вересня. «Смерть Тифона вивільнила грозових духів, напівбоги мусять понести відповідальність» — і так далі... так, загальна постанова вбити їх усіх.

— Ой, фу, — промовив Еол. — Просто сердитим був. Скасуй цей наказ, Меллі, і е-е, хто там вартує... Теріякі? Тері, віднеси цих грозових духів униз до камерного блоку 14-Е, добре?

Невідомо звідки прилетіла гарпія, схопила золотий рюкзак і понеслась у прірву.

Еол ошкірився до Джейсона.

— Слухай, перепрошую за наказ убивати при появі. Але ж, о боги, я дійсно був таким розлюченим через це? — Його обличчя раптом спохмурніло, і те ж саме зробив костюм, лацкани спалахнули блискавкою. — Знаєш... тепер я пригадую. Наче якийсь голос говорив мені віддати цей наказ. Майже непомітне холодне пощипування позаду шиї.

Джейсон насторожився. Холодне пощипування позаду шиї... Чому це здавалось таким знайомим?

— А... е-е, голос у голові, пане?

— Так. Як дивно. Меллі, убити. Їх?

— Ні, пане, — терпляче промовила аура. — Вони щойно принесли нам грозових духів, а це все міняє.

— Еге ж. — Еол розсміявся. — Перепрошую, Меллі, надішлемо напівбогам щось приємне. Коробку шоколадок, можливо.

— Коробку шоколадок кожному напівбогу у світі, пане?

— Ні, занадто дорого. Не зважай. Стривайте, уже час! Я в